Розділ 9. Софія (1781–1786)

— Я підготую йому невеликий, але зворушливий подарунок, а ти забезпеч кур'єра.

— Що ж ти вирішила подарувати імператорові?

— Це мій секрет, — усміхнулася графиня після деякої паузи.

— Ну що ж, як завжди, покладаюся на твій смак та інтуїцію.

Імператор Йосиф II розмовляв із князем Чарторийським і генералом Кінським, коли його камердинер доповів:

— Ваша величносте, до вас кур’єр з Кам’янця від графині Софії де Вітте.

Кур’єр зайшов, низько уклонився і поставив на столик великий кошик, накритий вишитою серветкою.

— Графиня Софія де Вітте просить прийняти від неї скромний дар.

— Що там? — запитав імператор і, не чекаючи відповіді, підняв серветку і завмер: кошик до країв був наповнений великими стиглими вишнями. Такі вишні бувають тільки в Україні! Чарторийський із Кінським здивовано подивилися на кошик — варто було через таку дурницю гнати кур’єра добру сотню кілометрів! Але, перевівши погляд на імператора, відразу змінили свою думку. Цесар сяяв від задоволення. Такий прояв уваги до нього, імператора найбільшої імперії в Європі, був вершиною визнання його людських якостей, які він, Йосиф II, постійно підкреслював. Королі теж люблять прості земні задоволення!

— Пригощайтеся, панове, — цесар набрав у жменю стиглих вишень і почав роздавати їх своїм співрозмовникам. — Графиня де Вітте — велика жінка! Я назавжди залишаюсь її шанувальником.

Потім імператор покликав до себе кур’єра:

— Іди-но сюди, чоловіче. Ось тобі сто дукатів за цінний подарунок.

Сто дукатів на ті часи були дуже великими грошима.

Рік пролетів непомітно. Сьогодні Софія вперше приймає гостей у власному будинку. Вона дуже цього хотіла. Вчора графиня спеціально їздила на вулицю Віттовську, звідки дуже добре зверху крізь крони дерев проглядався їхній будинок і сад, щоб ще раз перевірити, чи все зроблено. І залишилася задоволеною: будинок виглядав розкішно і водночас романтично. Сад (ще одна її гордість) спланований так, як вона хотіла: його прямі алеї тягнулися вздовж обох берегів Смотрича, два ажурних містки дозволяли не тільки перебратися з одного берега на інший, а й відпочити на них, милуючись і річкою, і казковим парком. А який молодець Йозеф! Виявивши мілину посередині річки, наказав насипати землі і поставити альтанку. Тепер теплими вечорами можна добиратися на цей острів на човнах. Інша альтанка стоїть на невеликій галявині. Цю галявину можна спостерігати з різних точок парку, і щоразу вона виглядає по-іншому. Рукотворний струмочок, пробиваючись з-під величезного каменю, то повільно повзе серед трав і кущів, то несподівано наткнувшись на кам’яну перепону, обходить її і, падаючи вниз із невеликої висоти, йде під землю, то знову виринає і, з’єднуючись із водним потоком фонтану, не кваплячись, направляється до річки. Фонтан хоч і працює, але ще не оформлений до кінця. Вода здіймається вгору з кам’яної гори. Софію це влаштовує, але батько, генерал Ян де Вітте, хоче зробити щось подібне до зразків давньоримського мистецтва.

Будинок хоч і не дуже великий, але затишний. У великій залі над витонченим мармуровим каміном — великі дзеркала. Меблів стилі a la Louis XV встановлені в цій залі і в спальні Софії. Невеликі кімнати декоровані грецьким орнаментом. А дитяча — просто чудо! Маленькому Яну буде дуже затишно і зручно, адже старався для нього дід. І про себе з сином генерал не забув: винний льох вдався на славу! Отже, завтра, 15 травня, Софії виповнюється 23 роки, і про кращий подарунок вона не могла і мріяти. З ранку графиня помітно нервувала, гримала на прислугу — їй здавалося, що не все готово до свята. Але всі тривоги грекині виявилися марними: вечір удався, гості були приємно здивовані побаченим, навіть захоплені (Софія це бачила по очах). Перед тим як попрощатися, граф і графиня де Вітте ще й заінтригували гостей, наскільки це було можливо.

— Панове! — урочисто промовила Софія. — На цьому наше свято не закінчується. Ласкаво просимо завтра відвідати наш заміський будиночок на Татарці. Це наша невелика імпровізація. Я називаю його Ермітажем, а Йозеф наполягає на назві «Травневий будиночок». Дуже сподіваємося вас там бачити і завтра, і в подальшому. Двері для вас завжди будуть відчинені, навіть якщо нас із Йозефом там не буде.

Літній будиночок справді сприяв зустрічам наодинці, так що Софія мала рацію, назвавши його Ермітажем.

Увечері, повернувшись до свого нового будинку, графиня де Вітте з полегшенням зітхнула. Покоївка допомогла їй роздягтися і приготуватися до сну. Графиня вдягла прозорий рожевий пеньюар, подивилася на себе в дзеркало і залишилася задоволеною. Задула свічки. Величезне ліжко з балдахіном у глибині спальні нагадувало айсберг: місячне світло перетворювало білі простирадла, мереживні подушки і ковдри на брили льоду й морську піну. «Було б чудово сьогодні розтопити весь цей лід», — подумала Софія і зітхнула. Приємне збудження пронизало її тіло. Спати не хотілося. Вона вийшла на балкон і сіла в глибоке плетене крісло. Вночі вигляд з балкона був не менш прекрасний, ніж удень. Попереду за садом, залитим світлом повного місяця, блищала гладь, здавалося, сплячого Смотрича. Праворуч, як величезний корабель-привид, виднілася фортеця. Навколо панувала вражаюча тиша, лише коники з жабами та окрики вартових на мурі порушували цей спокій.

У двері тихенько постукали. Йозеф, немов відчувши стан Софії, безшумно вийшов на балкон. Граф завмер у захопленні, побачивши дружину.

— Яка ж ти прекрасна, — прошепотів він і уткнувся в розсипане по оголених плечах волосся Софії. Потім, обережно взявши її на руки, відніс до спальні. Сьогодні вони пристрасно бажали одне одного! Йозеф роздягнув Софію і обсипав поцілунками її тіло. Спочатку він по черзі захопив своїми губами верхню і нижню губи Софії, потім припав до її шиї і ніжно пестив груди. Софія зазнала блаженство і вже була готова віддатися Йозефові. Але той вирішив ще сильніше розпалити її пристрасть, відтягнути мить хтивості і опускався нижче. Підкорена Софія дозволила йому найсміливіші ласки, прискорено зітхаючи і злегка постогнуючи. Очі в обох неприродно блищали. І коли збудження досягло межі, вони злилися у красивому і пристрасному пориві. Софія заплющила очі і повністю віддалася волі чоловіка. Коли він опанував її, вона застогнала і, здавалося, злетіла, не відчуваючи під собою землі…