Розділ 9. Софія (1781–1786)

— Спасибі, ваша величносте. Слово честі, я намагатимуся, — усміхнувся генерал де Вітте.

Наступного дня король із почтом вирушив у подальшу подорож по Поділлю. Окрім подарунків і нагород, він залишив жителям Кам’янця багато духовної поживи для роздумів: газети з Варшави, Відня, Парижа, нові романи паризьких письменників. А придворні, до того ж, доставили брошури з памфлетами, автори яких не обійшли своєю увагою Софію де Вітте. І місто зашуміло. Світське товариство Кам’янця розбилося на дві частини: одні вважали, що Софія не змогла уникнути паризьких спокус і зрадила або навіть зраджувала чоловікові, інші, навпаки, були впевнені, що вся ця писанина — маячня, і якщо щось і було, то тільки легкий флірт. У будь-якому випадку і ті, й інші зробили висновок, що Йозефу не позаздриш.

Ось у такий Кам’янець і повернулися щасливі молодята в середині березня 1782 року. Щастю старого генерала де Вітте не було меж: він з такою радістю зустрів онука, що син Йозеф навіть трохи образився, підсвідомо ревнуючи батька до сина. Через кілька тижнів було вирішено влаштувати в будинку де Вітте бал на честь повернення молодят. Йозефу і Софії нетерпілося поділитися своїми враженнями про поїздку, а світській громаді міста — хоч за розповідями відчути дух Парижа, Відня, Спа. Щоб іще більше зацікавити городян, Софія запропонувала чоловікові влаштувати на балу лотерею.

— Любий, у якості призів я жертвую золотий браслет, подарований графинею Поліньяк, одну з картин Віже-Лебрен, два капелюшки з салону мод і шарф із вензелем Марії Антуанетти.

— Не заперечую. Зі свого боку я виставляю хустку з кров’ю вбитого мною барона, пляшку з рідиною зі стічної канави поблизу Лувра і пасмо гриви, крадькома зрізане з коня короля.

— Я ціную ваш армійський гумор, графе, але прошу залишити ці призи для офіцерського зібрання. Після дюжини пляшок вина за них битимуться на дуелі.

— Ну гаразд-гаразд. Не сердься. Ось мої призи: дві пляшки тридцятирічного вина з льохів Грімо де ла Реньєра і бібліотека пригод у десяти томах, придбана в Парижі.

— Це зовсім інша справа, коханий, — усміхнулася Софія.

Лотерейні квитки розкупили миттєво. Всім бажаючим не вистачило, тому що деякі запрошені захотіли придбати два і навіть три квитка, тому довелося робити додаткові. Перед вечерею гості зібралися у святково прикрашеній залі. Полковник Йозеф де Вітте був у фраку, і причиною тому була тростина, отримана в подарунок від Людовика XVI — дуже вже йому хотілося нею похвалитися. Його відразу ж оточили старші офіцери, дами середніх років і багаті городяни Кам’янця. Як ми знаємо, граф Йозеф був добрим оповідачем, до того ж він непогано імпровізував і жартував, тому його гучний голос час від часу переривав дружний сміх слухачів.

Графиня Софія була як завжди прекрасна. Вона вийшла до гостей у напівпрозорій вечірній сукні кольору морської хвилі. На прекрасній шиї лежало діамантове намисто, дароване королем Польщі Станіславом Августом. Особлива форма намиста змушувала оточуючих її чоловіків опускати погляд усе нижче і нижче, де високо піднімалися ніжні, майже оголені груди графині. Напередодні Софія твердо для себе вирішила: у присутності всього світського товариства раз і назавжди припинити плітки в її адресу. І їй здавалося, що не знайдеться жодної людини, яка б не повірила в її щирість. Адже це ж так природно: відвідуючи Європу вперше, залишити про себе не тільки приємне враження, виблискуючи на балах і раутах, а й бажання бути прийнятою ще раз. А таке бажання викликають порядність і скромність, а не розпуста і подружня зрада. Але побачивши гостей, Софія зрозуміла, що таке визнання з її боку буде сприйнято як спроба виправдатися. А виправдовуючись, людина мимоволі визнає за собою провину. Тому… Тому графиня Софія вирішила ще більше заінтригувати гостей розповідями про компліменти та подарунки, зроблені їй знатними особами та королівськими сім’ями, про його величність флірт, що панував у Парижі, про інтимні куточки Версаля і Лувра, про те, що зрада подружжя не тільки не засуджується, а зводиться в ранг здобутків. Софія почала свою розповідь неквапливо, намагаючись не проминути жодної дрібниці, інтригуючи слухачів. І це, судячи по очах оточуючих її молодих людей, графині вдалося. Вона читала в них захоплення, потаємну мрію, навіть заздрість. І хоча лотерея з дорогими призами була ще попереду, всі розуміли, що найщасливіший лотерейний квиток витягла саме ця молода гарна жінка, яка побувала у всіх найбільш значущих європейських столицях і була прийнята всіма королівськими дворами цих країн. Дами навперебій розпитували грекиню про нові моди в Європі. Софія ледве встигала відповідати.

— А якому кольору у цьому сезоні надають перевагу?

— Мода на кольори і відтінки в Парижі змінюється дуже швидко. Але головне те, що суспільство прагне все більш натуральних кольорів. Коли ми приїхали в столицю Франції, цінувалися відтінки блошиного кольору.

— Це як?

— Уявіть собі, що блоха була предметом досліджень не біологів, а модельєрів. На балу дами вихвалялися одна перед одною такими відтінками: колір блошиної головки, черевця, спини, блошиних ніжок. Але особливо популярним був колір блохи в період пологової гарячки. — Відповідь Софії викликала певний шок серед жінок. — А після народження дофіна, — мовила далі господиня, — усі збожеволіли на кольорі caca Dauphin (какашки дофіна). Я отримала листа від графині де Поліньяк, в якому вона повідомляє, що зараз усі без тями від кольору merde d'оіе (гусячий послід).

— О як це оригінально! Як ми вам заздримо, графине.

— І все ж, скажу я вам, милі дами, — закінчила свою розповідь графиня де Вітте, — вдома краще, — вона мило усміхнулася. — Проїхавши всю Європу, я зрозуміла, що гарнішої природи, ніж у нас, немає ніде. А зробити життя ненудним можемо тільки ми самі. І для початку ми з графом вирішили побудувати власний будинок у долині Смотрича і розбити по обидві боки річки нехай маленький, але затишний парк, можливо, з фонтанами і невеликими водоспадами, з тінистими алеями і доріжками, де можна буде прогулюватися, призначати побачення і просто відпочивати всім городянам.

— Браво! — вигукнув молодий офіцер, що не зводив із графині очей.

— Браво! — підхопили захоплені слухачі.

— Але ж у долині річки всі землі зайняті, — спробував заперечити графині один із гостей.

Софія де Вітте повернулася до нього і обдарувала його чарівною, загадковою усмішкою.