Розділ 3. Обручка

— Раніше я хоча б могла поскаржитися полковнику Домбровському, а тепер зовсім нікому. Де він тепер, нещасний? Може, і в живих його немає?

— Хе-хе, — крякнув Обух, покручуючи вуса. — Живий-здоровий твій Домбровський, — і підлив собі ще в склянку.

— Напевно, на чужині пропадає? — якомога байдужіше запитала Оксана.

— Та де там! Сидить тихо, як мишка, у Тальному, біля Умані, жирок нарощує.

— Так, значить, він не грабував господаря?

— Ні, звичайно, дорога.

— Чому ж він тоді ховається? — серце в Оксани ладне було вистрибнути.

Обух підвів свій важкий погляд на дівчину і довго мовчав, немов щось про себе вирішуючи.

— А от цього тобі, мила, краще не знати, та я й не скажу, — нарешті промовив він. — За частування спасибі, якщо буде погано, я завжди тобі допоможу.

Обух пішов, а Оксана, спустошена, звалилася в крісло. Їй уже було ясно, що Домбровський брав участь у викраденні Гертруди. Не вистачало тільки однієї ланки — повної впевненості. А для цього необхідно було їхати в Тальне. Сама Оксана того зробити не могла, тому вирушила до Коморовських.

Через кілька днів із Сушно до Умані на ярмарок відправився невеликий обоз. Основною його метою була не торгівля, а добування відомостей для Оксани. Щоб не поранити і без того вбитих горем батьків подруги, вона не розповіла їм про деталі, хоча і сказала, що все робиться для розкриття обставин смерті їхньої доньки.

З цього дня час для дівчини ніби зупинився. І лише через два місяці, перед самим Новим роком, вона отримала записку із Сушно: «Приїжджай, обоз повернувся».

Мовчки вислухала Оксана повідомлення про те, що саме Домбровський та його загін викрали Гертруду, про безглузду смерть дружини Станіслава Потоцького.

Наступного дня вона взяла сани і вирушила в ліс до баби Настусі.

— Я чекала на тебе, мила, — зустріла її ворожка. — Дай Бог тобі виконати свою місію.

Із цими словами баба Настуся передала Оксані маленьку пляшечку. Жінки подивилися одна одній в очі, розцілувалися і розлучилися назавжди.

Третього січня графиня Потоцька відправлялася зі своєю свитою в Сокаль. Подати графині ранкову каву зголосилася Оксана (зазвичай фрейліни кидали жереб, бо вранці господиня була нестерпна). По дорозі до спальні дівчина дістала пляшечку, накапала кілька крапель у чашку і ввійшла до кімнати.

— А, це ти, — буркнула графиня, не дивлячись на фрейліну.

— Графине, — несміливо почала Оксана. — Маю до вас прохання.

Потоцька скривилася.