Розділ 19. Порожнеча й відродження (1797–1799)

— Що нового в Санкт-Петербурзі?

— Події не дуже веселі, графе.

— Що ж могло так засмутити вашу світлість? — граф крадькома поглянув на Софію і підморгнув, даючи зрозуміти, що все гаразд.

— Помер Станіслав Август.

— Коли це сталося?

— 12 лютого. Поховали короля у костелі св. Катерини, що на Невському проспекті.

Павло І був присутній на похованні.

— Він прийшов із Росії і залишився там назавжди, — зітхнув Потоцький. — Але досить про мертвих, повернімося до справ живих.

— Ось тут ваша свобода, графе, — Злотницький підняв угору папку з паперами, — але наскільки я розумію, ви хочете отримати свободу, щоб знову її втратити. Чи не так, графине?

Злотницький повернувся до Софії, поглянув на її живіт і усміхнувся.

— Ну що ви, дорогий Антонію, хіба це втрата свободи, коли тебе шалено кохають, хочуть догодити всім твоїм бажанням і передбачити всі твої думки?

— О це підступне жіноче плем’я! — вигукнув, сміючись, Злотницький. — Ви всі так говорите, коли хочете загнати пташку до клітки. Насправді це ви, жінки, здобуваєте свободу, коли вам вдається обдурити нас, простаків. А потім спустошуєте наші гаманці заради своїх нарядів і прикрас, необхідних вам для нової жертви — коханця. А нам залишається жалюгідна доля страждальців-ревнивців.

— Будь ласка, не будьте так жорстокі, Антонію! Не можна ж усіх жінок стригти під одну гребінку.

— А головна суперечність, графине, полягає в тому, що якщо ви не подобаєтеся нікому зі сторонніх чоловіків, то це нам, вашим чоловікам, приносить страждання ще більші, ніж ревнощі.

— Ти захопився, Антонію, так розкриєш усі наші чоловічі таємниці, — перебив його Станіслав. — Ближче до справи.

— Незабаром сюди прибуде пан Клембовський. Він уповноважений Жозефіною підписати всі шлюборозлучні папери. Ось, мабуть, і все.

17 квітня 1798 року графиня Софія де Вітте стала графинею Софією Потоцькою. Вінчання відбулося в Успенській православній церкві Тульчина за участю православного священика та католицького ксьондза.

Виходячи з церкви, граф Станіслав нахилився до вуха графині Софії і тихенько шепнув:

— Ну от, тепер і ти двічі. Двічі графиня.

Станіславові було 46 років, Софії — 38. Вік, коли рішення приймаються самостійно, виважено. Вік, коли розумієш, що помилки вже бути не повинно, коли хочеться не тільки повної гармонії у стосунках, а й духовної єдності. Цей союз повинен був відбутися, бо Станіслав та Софія пережили у спільному житті, мабуть, найважчі випробування. Для нього це і втрата батьківщини, і життя на чужині, і навіть безгрошів’я. Софія, не претендуючи всі ці роки ні на що, крім можливості бути поруч із коханим, усіляко підтримувала його і намагалася як могла скрасити його життя. Чоловіки, навіть найсильніші, можуть зламатися і у простішій ситуації, тут же обставини були дуже серйозні. Але енергійній Софії вистачало доброти, життєвої мудрості, розуміння і для маленьких дітей, і для Станіслава і, до того ж, вміння залишатися однією з найвродливіших жінок Європи. Природа щедро наділила грекиню даром любові — як до своїх близьких, так і до життя взагалі.