Розділ 19. Порожнеча й відродження (1797–1799)

— Це ще чому?

— Ви зробили дуже правильний вибір. Венера-купальниця символізує прихід нового дня, схід сонця, цвітіння весни, ранкову красу і свіжість жіночого тіла. А з погляду скульптора фігура навпочіпки дуже важка для виконання. Адже мені потрібно вихопити мить руху і зупинити його, зберігши очікування подальшої дії. Але ще важче доведеться вам, графине: людина навпочіпки не може довго залишатися в одному положенні — це неймовірне навантаження на всі м’язи, що буквально перетворюються на больові згустки.

— Я спробую, — відповіла грекиня і поглянула на Станіслава.

І все ж із часом Софія жартома називала свої відвідини скульптора «інквізицією над власним тілом».

Минуло два місяці. Софія і Станіслав Потоцькі сиділи на відкритій терасі на набережній Неаполя в тіні апельсинових дерев, насолоджувалися шумом морських хвиль і спостерігали за Везувієм, що пихкав димом, як старий курець.

— Дивлячись на всю цю красу, мимоволі думаю про нашу «Софіївку». І знаєш чому? — запитав Станіслав, пригубивши вино.

— Чому?

— На нижньому ставку Метцель протиставив падіння води у водоспаді її прагненню піднятися вгору в фонтані — і в природі все побудоване на антиподах. Навіть сидячи тут, ми це спостерігаємо. Райський куточок Землі, апельсинові дерева, рідкісні картини природної краси з одного боку, і тут же — вулканічне пекло Везувія, що лякає своєю невідомістю і непередбачуваністю.

— Так, ти правильно це підмітив. Справді, Італія — це райський куточок. Чарівна природа надихає художників, архітекторів, узагалі усіх людей мистецтва, тому більшість шедеврів народжується саме тут. І навіть міста завдяки натхненню майстрів стають немов продовженням того, що створила природа, їхня архітектура така ж послідовна, як і все навколо.

— Та й ми з тобою попалися на цей гачок, — усміхнувся Станіслав. — Подорож уже поповнила нашу колекцію твоїм портретом, написаним у Відні Хубертом Морером, і скульптурою Венери для нашого парку. Це мій подарунок тобі.

— У мене теж є подарунок.

— Спробую вгадати. Ти пригледіла для нашої бібліотеки розкішний подарунковий альбом? Ні? Тоді кілька старовинних монет у мою колекцію? Теж ні? Ну, тоді здаюся, — Станіслав підняв руки вгору.

— Стасе, мій подарунок значно дорожче: я подарую нам обом дитинку. Я вагітна.

— Ще одного Потоцького! — вигукнув граф. — Зачатий і народжений в Італії — він просто зобов’язаний бути щасливим у житті.

— Ні, Стасе, народжувати його я хочу вдома, в затишній тиші, щоб перше, що він побачить, стало і його рідним місцем також.

— Ти маєш рацію, дорога. Я так тебе кохаю!

І все ж Потоцькі затрималися в Італії ще на кілька місяців. При цьому вони дуже мало часу витрачали на світські церемонії, а на втамування спраги естетичної не шкодували ні сил, ані часу. І в Неаполі, і в Римі кожен день приносив їм щось нове, примітне. І повертаючись вечорами додому, стомлені і знесилені, наші герої розуміли, що пізнати місто, якому понад двадцять століть, де різні епохи нашарувалися і перемішалися одна з одною, неможливо і за кілька років.

Обом хотілося залишити в пам’яті той чи інший куточок мальовничої Італії, копію картини, що сподобалася. Станіслав не шкодував грошей на такі цілі, і Потоцькі стали бажаними гостями у майстернях художників, скульпторів. Не забувало подружжя і про доручення Людвіга Метцеля. Копії статуй античних богів, скульптури сфінксів і морських чудовиськ, мармурові чаші, насіння квітів і саджанці дерев — усе, що мало наповнити парк, вирушало до Умані. А ще — книги, альбоми, монети, різьблені меблі, бра, жирандолі…

У вересні 1799 року граф і графиня Потоцькі вирушили до України.