Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

А далі… Далі надамо слово очевидцеві — поетові Державіну:

«Уже настала ніч, і коли з театру поверталися до зали, провіщено було концертом розкішне видовище.

Вступили в освітлені чертоги. Що ж представилося? Сама найясніша імператриця запитує: „Невже ми там, де колись були?“ Сто тисяч лампад усередині будинку: карнизи, вікна, простінки, все всипане чистим кристалом, наповненим паленим білим благовонним воском. Грановані панікадила й ліхтарі, що висять з висоти, а з боків позолочені світильники, одні як жар горять, а інші як води переливаються і, сполучаючи промені свої у веселе урочисте сяйво, все покривали світозарністю. Який блиск! Чарівні замки Шехерезади! Чи зрівняєтеся ви з цим храмом, унизаним зірками, або краще з цілою піднебесністю, обвішаною сонцями? Безсмертні співаки храмів смаку і слави! Чому ви не бачили цієї пишноти? — Що я бачу? Тут відіграє яскравий і живий промінь, і неначе спекою африканського літа притупляються погляди. Там, неначе в похмурий день, розливається блиск тонкий і помірний: я весь у зорях. Вікна оточені зірками. Палаючі смуги зірок по висоті стін тягнуться. Рубіни, смарагди, яхонти, топази блищать. Вогненні, з живими квітами і зеленню переплетені вінці і ланцюги висять між стовпами; тінисті веселки бігають по простору; заграва крізь ліс проглядає; мистецтво скрізь наслідує природу. Але що, крім цього, було надприродного, описати важко. Високі пальми, по підбірних і рівних їхніх стеблах до самих вершин повиті наче зірками, і горять як полум’яні стовпи. Ароматні гаї обтяжені златопрозорими мандаринами, лимонами, апельсинами, зелений, червоний і жовтий виноград, що в’ється по тичинках вогнистими гронами своїми, і в тінях по чорних грядках лілеї, тюльпани, ананаси та інші плоди полум’яністю своєю невимовну строкатість і чудесність здивованому погляду представляють. Де знаходишся? Що бачиш? Чи не обманюєшся? Сам собі не віриш! — Але якщо природа, мистецтво і саме, так би мовити, чарівництво неживими і нерухомими предметами призводять тут у здивування, то яким безмовним захопленням, яким приємним заціпенінням зупиняєшся, коли раптово знаходиш під густотою деревних гілок чисті води і в них плаваючих золотих і срібних риб? Коли тут же, серед грому музики і литавр, чуєш дзвінкі солов’їні свисти?»

Після милування всією цією красою і нескінченних захоплень розпочався бал. Військові мундири на тлі цивільних фраків і вишуканих жіночих нарядів завжди були окрасою балу. Але в цей вечір військових було навіть більше звичайного, і блиск їхніх мундирів надав святкуванню особливої урочистості.

Князь Григорій Олександрович запросив на перший тур вальсу графиню Софію. Вони пройшли в центр зали і плавно попливли по паркету.

Після другого туру Катерина покликала до себе Потьомкіна, той зробив знак, і музика завмерла. Імператриця побажала пограти в карти й обирала собі партнерів. Перший вибір припав на невістку цариці, велику княгиню Марію Федорівну. Хто ж буде другим партнером? Злегка усміхнувшись, Катерина зупинилася на графині Софії де Вітте. Зал притих. Третім логічно було б запросити князя Потьомкіна. Імператриця довго блукала поглядом по залу і несподівано знайшла того, кого хотіла.

— Генерал Йозеф де Вітте, — оголосила вона, і по залу прокотилася хвиля подиву.

Це була маленька жіноча помста князю і Софії.

Гравці пішли до Гобеленової зали, а бал тривав.

— Генерале, — весело звернулася імператриця до графа де Вітте, — минуло чотири роки, як я подорожувала Україною. Ви, наскільки я знаю, зараз служите в Херсоні.

— Так, ваша величносте, саме так.

— Що ж змінилося там з часу мого відвідування?

— Мені важко сказати, ваша величносте. Змін, мабуть, небагато.

— Годі графе. Мені доповіли, що запрацював ливарний цех, а в нових казармах є все для пристойного життя наших солдат.

— Радий служити вашій величності! — відчеканив де Вітте.

— Я завжди ціную старанність у службі, тому присвоюю вам чергове звання — генерал-лейтенанта.

— Дякую вам, ваша величносте.

— Бажаю вам, щоб ніхто, крім вас, звичайно, не проміняв генеральські еполети на фельдмаршальський жезл, — Катерина поглянула на Софію, помітно натякаючи на Потьомкіна.

— Ваша величносте, в любовних утіхах не завжди маршальський жезл — головне достоїнство чоловіка, частенько його міняють на інший жезл, яким володіють молодші чоловіки, — відпарирувала Софія.

Бесіда приймала напружений характер.