Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

Софія на хвилинку замислилась. Раптом у її очах промайнула іскорка.

— А якщо поставити дерева зі штучними плодами, а всередині цих плодів запалити вогні?

Потьомкін задумався.

— Ви — єдина жінка, здатна мене дивувати, — князь не помітив, як перейшов на «ви».

— Адже я ваш друг, князю, і мені приємно допомагати вам.

— Можна зробити так: спочатку гості побачать і сад, і купольну залу, і колону при природному освітленні. Або ж ні. Люстри частково запалені, а потім, після вистави, у флігелі вони здригнуться від лавини вогню. Але віск для свічок доведеться замовляти в Москві (Попов доповів, що в Петербурзі ми вже весь скупили).

— Тут, у саду, на диво тепло, таке відчуття, що тепле повітря піднімається і від підлоги.

— Так і є, — Потьомкін хитро усміхнувся. — Усі печі заховані за дзеркалами, а під підлогою прокладено залізні труби, по яких безперервно подається окріп.

У центрі зимового саду була зведена восьмиколонна ротонда, а всередині встановлена мармурова статуя Катерини II. Софія і Потьомкін підійшли до ротонди.

— Я збираюся влаштувати свято 21 квітня, у день народження нашої імператриці.

— Але ж усі урочистості планувалися на честь ваших перемог! До чого ж тут день народження імператриці? — здивовано запитала Софія. — Чи вона вас про це просила?

— Ні, але я впевнений, що їй буде приємно.

— По-моєму, їй і так тут надано багато знаків уваги: і напис на вході — «Катерині Великій», і мармурова статуя. Це ідолопоклонство.

— Так, дорога. А ще за ротондою буде споруджена дзеркальна піраміда, наверху якої засяє ім’я імператриці, викладене камінням, підробленим під діаманти. А коли підніметься завіса в театрі, сцена заллється «сонцем», у центрі якого сяятиме в зелених лаврах вензель Катерини II.

Потьомкін несподівано згорбився і тихо додав:

— Для російської людини цар чи цариця — це і бог, і суддя, і повелитель. А для цариці ми всі — її раби, слуги, незалежно від чинів, походження і віри. Це для нас існує табель про ранги, відмінності між чинами і різними верствами суспільства, а для неї всі ми — в’язні її фортеці. Досить одного її слова, і кожен з нас буде або звеличений, або принижений. Так у Росії було, є і буде завжди.

— Мені здається, що росіяни й самі не хочуть позбавлятися цих уз.

— Частково ти маєш рацію. Хочу, щоб ти запам’ятала ще ось що: виказати увагу государині, підлестити їй для росіян означає, наскільки вони люблять свою батьківщину.

— Але це, право, навіть смішно.

— І тим не менш це так! — рішуче відрізав Потьомкін, не бажаючи продовжувати цю тему.