Розділ 13. Князь Таврійський

— Розлучення я тобі не дам, — відрізав Йозеф.

— А я поки що й не збираюся тебе про це просити. Більш того, пропоную зробити вигляд, що нічого не сталося, принаймні для оточуючих. І не забувай про Яна. Він не повинен відчувати змін у наших стосунках. Дитина ні в чому не винна. Єдине, про що я тебе прошу: дай мені слово, що нікого не водитимеш додому — шукай втіху де-небудь на стороні, щоб не знала ні я, ні хтось інший.

— З твого монологу я зрозумів, що і ти не збираєшся гаяти час даремно.

— Я цього не казала. Хоча… Справді, тепер я себе вважаю вільною від подружніх обов'язків. Але це зовсім не означає, що я кинуся у вир інтимного життя — надто високо я себе ціную і не збираюся розгубити по крихтах свою добру репутацію.

З цього часу графиня Софія почала приділяти більше уваги синові (до великої радості дитини). Хлопчисько був дуже добрим і веселим, на льоту підхоплював усе нове, хоча, як і всі хлопчики, був злегка ледачий. Вдень, після занять із гувернером-французом, Ян приходив до матері, і вони, спілкуючись виключно французькою, розмовляли на різні теми. Увечері разом з батьком виходили в парк (Ян особливо чекав цього часу), грали в хованки та інші рухливі ігри, а перед сном Софія замість казок розповідала синові про подвиги грецьких богів уже грецькою мовою.

Настав липень 1787 року. Якось Йозеф повернувся додому дуже збуджений.

— Щось трапилося? — хвилювання чоловіка відразу передалося Софії.

— Так. За всіма ознаками, ми стоїмо на порозі війни. Турки з Хотинської фортеці почали у великих кількостях закуповувати зерно, солонину та інші продукти, а це означає, що вони готуються до тривалої облоги. Я зараз же напишу про свої спостереження королю.

— Ти вважаєш, Туреччина оголосить війну Росії?

— Саме так. Їм важко змиритися із втратою Криму та Грузії.

— Так, дух війни витав у повітрі на зустрічах монархів трьох держав, що відвідували Україну. Але я не думала, що все станеться так швидко.

— Судячи з розмов, це буде дуже скоро — занадто войовничо вони налаштовані.

— Але Катерина відмовила Станіславу Августу у наданні допомоги Росією. Значить, війна нас не торкнеться.

— Не можна забувати: Хотин, який належить туркам, за двадцять кілометрів від Кам’янця, і всі принади війни ми відчуємо повною мірою.

Генерал Йозеф де Вітте мав рацію: уже через місяць Туреччина оголосила війну Росії, а слідом за цим (дотримуючись союзницьких домовленостей), у січні 1788 року, у війну на стороні Росії вступила Австрія. Війна за територію України відновилася. Основний інтерес Австрії був на Балканах. Росія ж не тільки не хотіла віддавати туркам Крим, а й мала види на інші території півдня України поблизу Очакова, Молдову і Валахію. Таким чином, австрійська армія під командуванням Йосифа ІІ розділилася на дві частини: корпус фельдмаршала Лассі взяв Шабац і підійшов до Белграда, а корпус принца Кобурга (Фрідріха-Йосії Кобург-Заалефельда) розташувався поблизу Хотина і влаштував облогу фортеці. З боку Росії були сформовані дві армії: 82-тисячна Катеринославська під командуванням фельдмаршала князя Потьомкіна, у завдання якої входив наступ на Очаків і Бендери, і Українська на чолі з фельдмаршалом графом Румянцевим, що наступала, спільно з австрійцями, на Поділлі й у північній Молдові.

Отже, двохтисячному гарнізону фортеці Хотин протистояв вісімнадцятитисячний корпус принца Кобурга, на допомогу якому незабаром підійшла дивізія генерал-аншефа Салтикова.

Граф Салтиков наполягав на штурмі фортеці, але принц Кобург навідріз відмовився від цього плану: фортеця була майже неприступною, а він дорожив життям кожного солдата. Було прийняте рішення взяти її облогою. Цьому сприяли й можливості сучасної артилерії — без проблем закидати снаряди всередину фортеці, а спроби допомоги ззовні були відразу ж припинені.

Таке скупчення військ не могло не позначитися на житті сусіднього Кам’янця. Офіцери та генерали австрійської та Української армій з дозволу генерала де Вітте почали приїжджати до міста. Адже так приємно після табірного життя зануритися в атмосферу жвавого міста, де багато гарненьких дівчат із блиском в очах, де вечорами з вікон будинків ллється затишне світло, де багато крамниць та крамничок і можна себе потішити маленькими простими радощами. І як наслідок, у місті зазвучали німецька, французька, російська та українська мови; бали, незважаючи на воєнний стан, давалися частіше.

Принц Кобург відвідав з візитом будинок генерала де Вітте. Генерал цікавив його насамперед як фахівець із фортифікації. Подружжя де Вітте познайомилося з принцем у Відні, на зворотному шляху з Парижа. Це була дуже освічена людина, хоробрий і водночас розсудливий воїн. Ад'ютант генерала де Вітте відразу ж провів принца Кобурга до розкішного кабінету.

— Графе, — почав французькою принц, — мені потрібна ваша порада.