Розділ «16 Самогон»

– Ну, знаєш, скаженому псові сто верст – не гак. Та й звичні тут до ходіння, якихось півтори години, розмов більше. Потім, мопеди та мотоцикли. Сідають по двоє, і вперед, по ордени. Знаєш, як ще буває? Зустрінуться наші з їхніми десь на півдорозі, шлях-то один. Що з одного боку п’яні, що з другого. Туди краще не лізти. Вони все одно потім миряться, то в нас, то в них. Банячать разом, наче не пиздилися ось тільки. Це називається – до нових зустрічей. Отак живемо, братику.

Як далі підтримувати розмову і чи треба її підтримувати взагалі, Князевич не уявляв. Отож з’їхав на щось банальне та простеньке, на теми погоди й міжнародного становища. Подякувавши та вийшовши від дільничного, зрозумів – іти особливо нема куди. За розмовами, котрі не надто наблизили його до розгадки, минав черговий повільний сільський день.

Повернувшись до себе, Ігор ліг на ліжкові просто в одязі та черевиках, не скидаючи плаща. Думок у голові не виникало зовсім. Від ситної їжі потягнуло на сон, до того ж почало збиратися на дощ, і Князевич списав свій півсонний стан саме на погоду. Заплющивши очі та пообіцявши собі покуняти яку годинку, розліпив їх, коли за вікном входив у свої права осінній вечір, а крізь прочинену кватирку чувся легенький шелест дощових крапель.

Ігор сів на ліжку. Пошукав і знайшов цигарки. Згадав при цьому – в школі курити не рекомендується.

Гори воно все вогнем!

Закурив. Коли затягувався, сплюнув на підлогу налиплі на губи тютюнинки. Забавити себе в цей момент зовсім не було чим. До того ж із голови не йшла нинішня розмова з Марією. Вона назвала себе жертвою, себе й Антона Мазура. Її зґвалтував комсомольський секретар, його – переконана комуністка.

Жертви та грішники.

Князевич знову затягнувся. Пошукав, куди б збити попіл. Розпатрав пачку з недоїденим галетним печивом, скрутив із обгортки пакуночок, щось на кшталт попільниці. Опустив голову. В кімнату вже вповзли сірі сутінки, та світло Ігор умикати не поспішав.

Отже, жертви і грішники. Це – ключ до всього, що відбувається, чи просто збіг обставин? Троє людей, котрих ніхто ніколи не притягнув би до відповідальності за скоєне, померли один по одному, з інтервалом смерть на тиждень, бо щось не так із місцевою природою – чи хтось зводить із ними особисті порахунки, прикриваючись популярною тутешньою казочкою? До смертей причетні всі, обставини загибелі всіх трьох відомі кожному мешканцю Гайворона – або один вирішив мститися за всіх у такий витончений спосіб, коли не можна чітко назвати всі смерті кримінальними злочинами. Уявити собі існування в одному, окремо взятому віддаленому місці Божої кари – чи дехто сам себе уявив Богом?

Ігореві вже не хотілося шукати відповіді. Адже виходило – він знайшов тут, у далекому селі на заході України, те, від чого вперто намагався втекти в Києві.

Абсолютно те саме, до коми, до крапки.

Та гори воно все вогнем!

Князевич кинув недопалок під ноги, просто на підлогу, на якийсь час його захопив процес розтирання недопалка передком черевика. Як злитися на кого, то хіба на самого себе, власне безсилля дорослого, тридцяти трьох років, мужчини перед необхідністю приймати й виконувати чужі рішення. Не знаючи, чим іще себе зайняти, взяв бляшанку з кільками, підкинув на долоні, міцно стиснув пальцями, рвучко замахнувся, пожбурив у стіну. Звук вийшов досить гучним, за стінкою напевне був сусіда сторож. Тільки реакції жодної. Далі стояла тиша, ніби нічого ні з ким довкола не відбувалося.

Ігор різко підвівся, обсмикнув плащ.

Сьогодні десь тут танці.

Де в Гайвороні клуб, він дізнався вдень, прогулюючись сільськими вулицями.

Логіка потребувала, щоб заклад культури розташувався в самому центрі, поруч із селищною радою, поштою, магазином, чайною та школою. Проте тут клуб розміщувався далі, треба було пройти трошки за школу, повернути праворуч і тупати не зовсім прямою, але й помірно звивистою вулицею десь із кілометр. Приміщенням будинку культури вулиця не закінчувалася, але саме воно стояло ніби в глибині, утворюючи перед входом невеличкий майданчик.

Над дверима світилась одна велика потужна лампочка. Перед входом уже зібрався народ. Стояв помірний людський гомін, його можна було, за бажання, навіть помацати. Гармидер густо замішувався на тютюновому димі, горілчаних випарах, беззлобних матюках і тихому, мов від розчавлених вошей чи тарганів, хрускоті роздушених зубами насінин.

Історію цього закладу культури Ігор уже встиг дізнатися від Рогози, той вдень зустрів Князевича на шкільному подвір’ї, ввічливо запитавши, як прогулянка та чи добре дихається на свіжому повітрі. Переїхавши в село порівняно недавно, в уже солідному віці, Віктор Григорович устиг довідатися про місце, котре стало тепер його домівкою, досить багато. Зокрема – про клуб.

Колись, за Польщі, там тримали коней. Недалеко, ясна річ, розташувався маєток власника стайні, тутешнього поміщика. Маєток спалили в жовтні тридцять дев’ятого року [4], хто – досі невідомо. Одні кажуть – нова влада так боролася зі згадками про панську Польщу, інші – «червоного півня» пустили свої ж, селяни, зводячи таким чином трошки запізні порахунки, третя версія – маєток віддали вогню родичі власника, аби нікому не дістався. На тому місці люди давно вже забудувалися. Але стайню відразу прилаштували під агітаційний пункт. Будівля виявилася просторою, і вже за кілька місяців тут почали читати лекції, крутити кіно, словом – облаштували дозвілля радянських селян. До приміщення всі звикли, тож заклад культури вирішили нікуди не переносити, просто кілька разів ремонтували та завозили якісь відповідні меблі: крім актової зали, де далі показували кіно, проводили загальні збори, урочисті вечори, читали лекції й танцювали, ліве крило колишньої стайні виділили під сільську бібліотеку.