Розділ «16 Самогон»

Сіла з чорноморчиком, поїха-ала…

Голоси кудись зникли. Невагома темрява.

Дощ.

Уривки.

Слизька мокра земля під ногами. Довкола вже ніхто нічого не говорить. А може, він сам нічого й нікого не чує.

Земля втекла з-під ніг. Чи світ став дибки, чи він сам перекинувся, послизнувшись на мокрому. Болю від падіння не відчув, лише наштовхнувся плечем на вологу землю. Спробував обіпертися руками, підвестися. Бруд, багнюка – земля знову вислизнула, Ігор завалився на спину. Тепер дощ лив йому на обличчя, перед собою бачив лише темне небо. Може, нічого не бачив, це темрява в розплющених очах.

Краплі не тверезили, та якось приводили до тями. Нарешті Князевич усвідомив себе в грязюці посеред темної сільської вулиці, п’яним до незвично дикого для себе стану. Сорому не відчував, радше його охопила злість на себе: валяється й не може підвестися. Чергова спроба ні до чого не привела – лише перевернувся зі спини на бік, одразу – на живіт.

Твою мать…

Чи це йому здалося, чи він справді вилаявся вголос.

– Господи, хто це тут?

Ні, не здалося. Його навіть почули. Хтось проходив поруч.

Жінка. Ось тінь схилилася над ним.

– Ну це ж треба так, матір Божа! Самі встанете?

Голос знайомий. Тільки де чув, у якому житті…

– Я… де?

– Ой, Боже ти мій милий… Зараз, почекайте. Тримайтеся. Отак, добре. Я поряд живу, кілька кроків. Обережніше треба, Ігоре Степановичу.

Вона його знає.

Значить, він її теж. У голові клацнуло, враз випливло з каламутних глибин – Марія.

Свідомість згасла.