Розділ «Підвал»

Через кілька днів я потихеньку почав виходити на свіже повітря, і виявив просто біля будівлі лікарні симпатичну банду з трьох кошенят, залишених моєю кішкою-лікаркою. Харчування у відділенні було слабеньким. Але я відносив до кошенят третину тарілки свого супу й навіть залишки сухого пайка, яким пригощали конвоїри. Особливо запам’ятався найменший і найактивніший котик. Він увесь час прагнув відштовхнути від годівниці своїх побратимів. А ще в нього не було хвостика. І коли він наповнював їжею свій шлуночок, то ставав схожим на кульку. Я назвав його Пузирем.

Незабаром уся банда хвацько бігала коридорами відділення (під бурчання лікарів, які залишилися, утримавшись від евакуації), у пошуках моєї палати. Згодом мені під конвоєм дозволили невеликі прогулянки територією лікарні. Якось проходячи повз пологовий будинок, я помітив, що за мною біжить ще одне кошеня. У нього кумедно стирчав хвостик, мовби констатуючи: «Тепер я тебе знайшов, і більше нікуди не піду!». Кошеня, незважаючи на протести конвоїра, увесь час бігло за нами. Фактично вже воно конвоювало нас до самого відділення, де зустрічалося з бандою на чолі з Пузирем. А ввечері того ж дня якась жаліслива душа вирішила забрати всю компанію до себе додому.

У камері в Ровеньках нібито було не до кицьок. Та й камера закрита. Але в туалет раз на день виводили. І внадилася за мною киця – симпатична, сіренька – Ксеня. Знову ж таки – бігла аж до камери. Потім страшенно нявчала перед дверима, що одного дня змусило конвоїра взяти її за шкірки і вкинути до нас. Після чого пролунало камерне гуморне: «А її ж за що?!». Утрапивши в камеру, Ксеня, обійшовши всі місця нічліжки, зупинилася біля мене. Далі класика – кішка приходила потоптатися у мене на грудях. Допомагало. І психологічно теж. Тож подяка Ксені.

У Луганську, у підвалі, якась кицька теж підійшла до віддушини – нашого маленького віконечка, що було зв’язком із зовнішнім світом, – і почала вимогливо проситися у приміщення.

– Ні, досить! – мій сусід по камері Ромко був категорично проти.

Про цю кицьку я потім запитав у конвоїра. Розповів, що породиста. Схоже на те, що господарі поїхали, а кішка залишилася на вулиці. Не судилося. Не зустрілися.

У лікарні в Луганську я був на п’ятому поверсі. До котів і собак далеченько. Зате прилітали голуби. Щоранку, тільки-но світає, вони вже в мене на підвіконні. Скручував з м’якушки хліба для них маленькі хлібні зернятка, і годував, а вони дякували, воркочучи.

Мої голуби миру…