Розділ «III. Детектив»

— Ну то й що? — невдоволено промовив Кобища. — Звідки ти взяв, що це був кілер?

— Те, про що розповідають хлопці, сталося сім днів тому і, згідно з висновками експертів про час загибелі Ромазана, могло відбуватися того самого дня.

— Ну то й що? — повторив Кобища, майже не приховуючи роздратування.

— Це великий будинок, і тут є прибиральниця. Її так зване службове приміщення знаходиться через два під’їзди, в підвалі. Там вона тримає мітли, лопату і все таке.

Роздратування у погляді шефа наростало, а Можейко вів далі:

— Так от, справа в тім, що вона складає там і пляшки, які випивають і залишають на місці такі, як той алкаш, а потім, як трохи набереться, то здає. На наше щастя, відтоді їх набралося ще недостатньо, тому вона й не здавала. Якщо бути точним, то пляшок у коморі було дев’ять. На ту вона вказала відразу, заявила без сумнівів, що це саме вона, від горілки.

— Ну? — не витримав Кобища.

— Усі пляшки вже побували на дактилоскопії. На всіх є відбитки прибиральниці, адже вона їх збирала. На восьми, крім тієї; є ще чиїсь відбитки. А на тій пляшці більше нема нічиїх відбитків! Пляшка протерта. Прибиральниця її не протирала. Просто взяла і занесла до комори. Протер той, хто залишив її ось тут. Ви бачили де-небудь алкаша, який п’є в чужому під’їзді, а потім витирає пляшку? Це був кілер. Він сидів і виглядав жертву, дивлячись крізь сітку ліфтової шахти, адже це зручно. Пляшка використовувалася для прикриття, на випадок, якщо хтось туди зазирне, як, припустимо, оті хлопці. Він дочекався, поки Ромазан з’явиться у під’їзді і відчинить двері, потім, приставивши йому дуло, увійшов разом із ним, а далі я знаю те, що й ви.

Слідчий у душі погодився, що погляд капітана Можейка дійсно має підстави бути переможним. Він ткнув його в плече і сказав:

— Мабуть, ти правий, але ще треба поміркувати…

— Міркувати — ваша прерогатива, — не змигнувши оком відповів той. — Ми — лише виконавці… — І хитро підморгнув Величкові.

Більше цього дня не трапилося нічого. Нічого такого, про що слід було б пам’ятати наступного. Хіба що от…

Ідучи додому, вже заходячи до під’їзду, майор Олексій Кобища відчув, що називається, шостим чуттям, наче за ним хтось стежить. Та поруч не було майже нікого. Нікого вартого його уваги.