Розділ «III. Детектив»

— Нехай, — знову погодився той. — Зустрічаємося на вашій автостоянці.

«Вихователь» залишив дітей і підійшов до продавців квітів, що розташувалися просто на тротуарі, ближче до гурту людей, який його так цікавив. Ставши до них обличчям і вибираючи квіти, він намагався роздивитися і запам’ятати кожного. Купивши невеликий букетик, він знову повернувся до хлопців.

До центральних воріт над’їхав зеленкуватий ПАЗик із чорною смугою вздовж борту. На ньому і привезли з моргу судмедекспертизи тіло загиблого Ромазана Володимира Павловича.

IV. Мент (продовження)

Він знав, що цей день буде клопітним. Відбувши нараду в начальника, майор Олексій Кобища поїхар на кладовище. Цю ділянку роботи він вирішив не довіряти нікому, хоч особливих надій на неї не покладав. З собою він покликав лейтенанта Величка, який досі постійно працював з Можейком і знав у обличчя сусідів, родичів та співробітників загиблого. Саме він зараз і пояснював шефові, хто є хто в невеличкій групі людей, що зібралися перед центральними ворітьми в очікуванні процесії.

Хоча, власне, людей тут вистачало: кілька інших груп, купа дітей… Схоже, ховати сьогодні збиралися не тільки Ромазана, який поплатився життям за власні скарби, назбирані невідомо як. Цей факт щойно було остаточно доведено. Володимир Павлович Ромазан все життя був дрібним службовцем на мізерній зарплатні, не маючи ніякого спадку від батьків — працівників освіти, вихідців з пролетаріату, ніколи легально не цікавився антикваріатом і не мав стороннього доходу, про який було б комусь відомо, однак являв собою цілковиту загадку. Пояснити, звідки в його квартирі взялися такі цінності, важче, ніж довести біном Ньютона. Думки про це плюс немилосердне сонце весь час відволікали майора від розглядання тих, хто прийшов провести колишнього власника загадкового скарбу в останню путь. Вони достояли до закінчення церемонії, але нічого такого, що допомогло б зрушити справу, не почули й не побачили.

Та по обіді все-таки прорвало. Від всюдисущого Можейка надійшло сенсаційне повідомлення: він вийшов на слід кілера.

Вскочивши у «Ниву», майор з лейтенантом помчали галасливими вулицями в напрямку того самого горезвісного будинку в районі Старого мосту. Капітан Можейко при всій своїй любові до зовнішніх ефектів кидати подібні слова на вітер собі не дозволяв. Якщо він повідомляв, що вийшов на кілера, то йшлося справді про того, чий арешт, не виключено, вінчав би всю цю катавасію, або принаймні сам капітан на той момент так щиро вважав.

Двері на другому поверсі відчинила молода ще жінка, невисока на зріст. На її обличчі позначилась стурбованість. Без єдиного слова вона відступила, пропускаючи їх усіх. У кімнаті на дивані сиділо двоє хлопців років десяти. Схоже, вони також були трохи злякані.

— Ну, розказуйте, хлопці, — запросив Можейко. — Все те саме, що й мені годину тому. Це наш слідчий, він хороший дядько, не бійтеся. Ну, вперед! Ти говори, в тебе ліпше виходить.

Жінка, яка стояла в дверях, важко зітхнула, а хлопець нерішуче почав:

— Ну, ми гралися в хованки. Ми з Олегом любимо ховатися у тому під’їзді за ліфтом. Ну, ми заскочили туди, за ліфт, дивимося, а там сидить він і спить. Напевно, п’яний. На нас навіть не глянув. Ми злякалися — якийсь незнайомий дядько, ще й п’яний, і зразу втекли нагору…

Розповідь скінчилася.

Кобища запитливо глянув на капітана.

— А чому ти вирішив, що він п’яний? — запитав той хлопця.

— Так перед ним пляшка від горілки стояла! — в один голос вигукнули обоє.

— А як він виглядав?

— У старій шкіряній коричневій куртці, джинси і білі поношені кросівки. Волосся довге, нечесане, не дуже темне і не дуже світле. Худий такий….

Можейко підвівся. За ним слідчий з лейтенантом. Жінка зачинила за слідчими двері, не приховуючи невдоволення і не відповідаючи на вибачення. Капітан миттю збіг униз і пірнув у сусідній під’їзд. Колегам тільки й залишалося, що йти за ним.

— Ось тут. — Він показав за шахту ліфта. — Ось тут він сидів.