Розділ «XXXVI. Момент істини»

Міщун, видобувши мобільний, також вийшов за двері. Справа поступово переходила до компетенції виключно його відомства.

— Ні, норма-ально… Слухайте, такі віруси розводити потрібно!

— О… — здивувався Сердюк. — Ти ж його збирався ногами бити! Забув?

— Ну, що ви… — ніяково розвів руками Можейко. — Це ж справжній Робін Гуд!

— Вкрадене бабло диви як виклав…

— Друзя ухлопав — забули?

— Такий собі віртуальний, в дусі часу…

— Балаган припиніть… — похмуро та зловісно промовив Кобища. — І то негайно.

Усі миттєво затихли.

— Завтра… — Майор відкашлявся і продовжував так само тихо, тим не менше, усі завмерли. — Завтра ми продовжуємо вести слідство по справі Ромазана. Це я говорю для тих, у кого, можливо, з’явилося враження, що все скінчено. А післязавтра… — Кобища обвів усіх просто-таки загрозливим поглядом, від якого в декого буквально пройшов мороз по шкірі, — післязавтра в усіх вас, — він підвищив голос, — хто зараз тут гиготить, буде мокро в трусах. І не тільки…

Запанувала мертва тиша. Усі ніяково застигли. Розігнувши спину і діставши з пачки сигарету, майор пішов до дверей.

— Для тих, хто, можливо, забув, нагадую: робочий день починається о пів на дев’яту.

Двері за ним зачинилися, але гамір не здійнявся. Усі заклякли серед царства комп’ютерної техніки, де на двох моніторах застиг останній фрагмент дивного послання нематеріальної істоти на ім’я невидимка.

Відразу після цього автоматично увімкнеться програма моєї самоліквідації, внаслідок чого я припиню своє існування, що якнайкраще відповідатиме сучасним світовим концепціям захисту авторських прав.

P. S. Власники електронних скриньок, які приймали пошту, можуть бути спокійні щодо мого впливу на роботу їхніх комп'ютерних систем. В усіх випадках передачі кореспонденції інсталяція вірусу до їхніх систем не проводилася.