Розділ «XXXVI. Момент істини»

Який він, цей майор? Чомусь, попри все, складалося приємне враження. І звідки у нього така впевненість щодо їхньої зустрічі? А вона ж дійсно відбудеться… На відміну від майора, Борис мав реальні підстави для такої впевненості.

Він струснув головою й увімкнув комп’ютер. Пішло завантаження. Увійшовши в інтернет, Борис запустив програму, створену Щорсом. Останню його програму.

Він повинен зробити це, адже більше не було кому. Усе свідчило про те, що Толі вже немає. Менти його не взяли. Якби він зараз знаходився у них, майор обов’язково б спробував використати цю обставину у своїх інтересах, щоб вийти якимось чином і на нього. А він навіть не обмовився. Навіть не зрозумів, про що йшлося, хоч і припустив мимохіть, що комп’ютери на заводі хтось повинен був увімкнути. Виходило, що на момент їхньої появи на маслозаводі Щорса там уже не було. Якби він просто вчасно вшився, давно б зателефонував. Зателефонував би і в тому випадку, якщо б дістався тим, іншим. Він розколовся б одразу, пхнувся б до свого невидимки, вперся у нові коди і вивів би їх на Бориса. Цього не сталося також. Виходило найгірше. Міг отримати кулю при втечі…

Справа пішла. Тепер від нього вже нічого не залежало. Далі машина, яка була наче частинкою Щорса, все робитиме сама. Була друга година ночі. Комп’ютер гудів, екран блимав. А в нього блимало перед очима.

Прочинивши двері, Борис вийшов до вітальні. Наталя сиділа у куточку дивана у такому ж положенні, як і годину тому. Вона виглядала сумною та задуманою, наче з настанням розв’язки комп’ютерних справ також щось втратила. Щось набагато дорожче, ніж усі капітали банку «Трансєвроінвест». Він підійшов і сів поруч.

— Ну, що там? — тільки й запитав Кобища, з’явившись на порозі комп’ютерної.

На момент його появи там уже сиділи Можейко та Величко. Карпович застиг за комп’ютером. Поруч із ним Кобища упізнав Міщуна і двох програмістів з СБУ.

— Поки що нічого, — байдуже відповів Карпович. — Сидимо, слідкуємо.

— Нічого не прийшло? — Він привітався з усіма по черзі.

— Ще нічого.

— Так… А якщо ми будемо бачити цей момент, коли передаватиметься, можемо його засікти?

— Ну… певною мірою… Будемо намагатися встановити про нього якомога більше.

— Як і вчора, — не приховуючи сарказму, додав Ігор.

— А що в Брюсселі?

— У Брюсселі все спокійно.

— Більше того, глухо, — пояснив Карпович. — Очевидно, вони зупинили все, що тільки можна зупинити, і розбираються.

Майор, скуйовдивши волосся, пройшовся по кімнаті. Працювало кілька комп’ютерів, об’єднаних, як пояснював Карпович, в одну систему. Всі сиділи напоготові.

Усе розпочалося за півгодини.

— Ось, — сказав Карпович. — Пішла кореспонденція. Це воно. Названо «Хакер».

— Хакер… — повторив Величко.