Розділ «XXVII. Троянський кінь»

— І ви не сумніваєтеся, що вам удасться?

— Ну, скажемо так, причин для особливих сумнівів небагато. Все-таки, цей наш друг у віртуальному світі не господь Бог.

Кобища витяг із рота вставлену сигарету і сів поруч із Карповичем, пильно дивлячись на нього й вочевидь збираючись щось сказати.

— У нашій парафії він із самого початку виглядав взагалі як останній лох. — Майор вимовляв окремо кожну фразу. — А тепер я, який на цьому зуби з’їв, змінив свою думку про нього. Розумієш? Він уже місяців зо два водить нас за носа і товче ним у… Тим часом він почав «мочити» таких асів, що… Словом, гляди, хлопче, як би й тобі не довелося потім очима кліпати.

— Я гадаю, все буде гаразд, — незворушно відповів Карпович.

— Ну, що ж, Бог у поміч… — промовив Кобища, підводячись і знову стромляючи сигарету до рота. — Не один я за вас молюся.

Майор зачинив двері комп’ютерної з того боку. А Карпович дійсно був схожий на птеродактиля, коли, блиснувши окулярами, зробив якийсь специфічний рух довгою шиєю у поєднанні з досить дивною мімікою. Пальці його торкнулися клавіатури, і на екран повернулася картинка, яка наче навмисно зникла саме в той момент, коли начальник кримінального відділу з’явився в комп’ютерній. Він саме працював у інтернеті, й на екрані монітора був сайт санкт-петербурзької «Книжной барахолки».

Він навмисне пішов до курилки, хоч завжди палив у себе в кабінеті. На початку слідства це була звичайна справа. Є труп, є версії, ловимо злочинця. Усе як зазвичай. Потім слідство набуло якогось виразного «комп’ютерного» напрямку. Причому сталося це з подачі самого начальника управління. Саме Панасюк уперше висловив припущення, що все обертається навколо якихось комп’ютерних справ. Майор тоді подумки саркастично посміхнувся, та слідство таки пішло цим шляхом, і це нібито мало сенс. А зараз, після гучних перестрілок та вбивств, ця лінія знову відійшла на другий план. Група з Києва подивилася на все це крізь пальці, займаючись банальною ревізією паперів. У складі їхньої групи був навіть відповідний фахівець. Але він переговорив із Карповичем і зник із поля зору. Зусилля ж Марченка, який очолював групу столичних працівників, були спрямовані на розслідування гучного інциденту в університетських корпусах. Карповича він взагалі не сприймав серйозно. А Кобищу що далі, то більше охоплювало відчуття, що їхній програміст — зараз єдиний, від кого можна очікувати допінгу для просування справи. Але той розробляв якісь сумнівні програми довготривалої дії, розібратися в доцільності яких шансів не було.

Бум після університетських подій поволі стихав. Погомоніла й замовкла преса. У майора було відчуття, що найближчого тижня, а може, й далі взагалі нічого не станеться. Нічого важливого, бодай найменшою мірою співставного за значенням із телефонним дзвінком, який пролунає за півгодини після його виходу з курилки і про який він, Кобища, звичайно, не здогадується. Другий дзвінок, що пролунає за три години після першого, взагалі слід буде вважати якоюсь божевільною вдачею. Тим більше що обидва дзвінки призначатимуться не йому.

Це був черговий знизу.

— Олексію Івановичу, я перемкну на вас. Тут хтось дзвонить у справі Ромазана. Вимагає виключно генерала Панасюка. Начальника немає.

— Давай.

По телевізору справді щодня виступав Панасюк, який здійснював загальне керівництво справою. У трубці писнуло і почувся голос, молодий та схвильований:

— Алло…

— Слухаю, — відповів майор, — майор Кобища Олексій Іванович. Я безпосередньо веду цю справу.

На другому кінці повагалися. І нарешті по паузі:

— Я взагалі-то… Я не знаю… У мене є підозра… Мені здається, що я бачив цього чоловіка, якого ви показуєте. Я не впевнений…

— А хто ви? Ви можете назватися?

— Я… А ви гарантуєте, ну…

— Я особисто вам усе гарантую, — сказав Кобища. — Таємницю, при потребі — захист та охорону.