Розділ «XX. Пастка»

— Тікай, — сказав їй. — І забудь, що тут було. Зрозуміла? Ну!

Дівчина закивала головою і, спотикаючись, побігла геть. Борис ступив кілька кроків, відчуваючи, як підгинаються ноги. Народ у барі, почувши стрілянину, очевидно, принишк, не збираючись виглядати. Зібравшись на силі, Борис кинувся у той бік, де зникла дівчина. І мало не наступив на гільзу, що покотилася по рівному ас фальту після його пострілу. Якимось дивом вона примудрилася у цій круговерті потрапити у поле його зору. Сповільнивши рух на якусь секунду, він із зусиллям нагнувся, підняв її і занурився в темряву за деревами.

На підході до будинку з флігелем тривога знову охопила його. Причину цього він знав. Наталя. Ось хто останнім часом наполегливо стимулював його інстинкт самозбереження. Її постійні побоювання робили свою справу. Вони без перебільшення врятували його і сьогодні.

Борис прихилився тремтячим плечем до високої дерев’яної огорожі, переводячи подих. Вікно флігеля не світилося. Чому? Де вона? Пішла до старих — просто потеревенити? Навряд чи. В магазин? Чи лягла спати?

На вулиці було порожньо. Десь далеко з-за повороту блимнуло фарами авто. Він дістав пістолет, накрутив на ствол глушник і тихо зачинив за собою хвіртку. Двері флігеля були замкнені. Борис постукав.

Вона сиділа на ліжку, як звичайно, залізши туди з ногами і прикрившись простирадлом. Він зрозумів це, коли почув рипіння пружин. Потім кроки.

— Хто?

Вона відчинила двері. Тільки опинившись у відносній безпеці, Борис відчув нестерпну втому і виснаження. Перекинув на столі кухля й намацавши банку з водою, почав жадібно пити. Потім упав на табурет і підпер голову.

— А чому сидиш у темряві? — нарешті запитав Борис.

— Чогось страшно стало…

— Страшно? — здивувався він, відкидаючись спиною на стіну. — Я завжди гадав, що у темряві страшніше.

— Я також, — погодилася Наталя. — А виявляється — навпаки.

Він спробував непомітно покласти пістолет до кишені плаща, сподіваючись, що дівчина ще не побачила його.

— Як ваші справи? — запитала вона. — Як сходили? Розкажіть щось…

— Усе гаразд, — голос Бориса звучав безбарвно.

— І все? Так коротко! І що, вирішили свої комп’ютерні проблеми?

— Ні, боюся, їх не вдасться вирішити взагалі. Ніколи. Так що…

— Так що?..

— Так що займуся тим, що обіцяв тобі. Я не забув.

Вона не дивилась на Бориса.