Розділ «XII. Хакер»

Він був змучений і виснажений. Голова йшла обертом від надлишку незнайомої інформації. Події останніх днів перетворилися на справжню круговерть. День пролетів у шаленому темпі, але приніс результати. Борис знайшов тимчасове житло. Після побоїща в Наталчиному помешканні вони провели ніч у його квартирі. Він не знав, що робить вона, але сам не склепив повік ані на хвилину. Логіка підказувала, що тут його знайти не повинні, адже ніхто не знав, хто він такий, а працював він, на власне переконання, чисто. Звичайно, якби Борис знав, що весь кримінальний відділ міського управління внутрішніх справ виловлює останніх із тринадцяти мийників машин у надії, що хтось із них записав або запам’ятав номер старого білого вольво, покинутого на невизначений час на подвір’ї приватного будинку його приятеля і колишнього компаньйона, він не був би таким самовпевненим. Та за будь-яких обставин Борис розумів, що залишатися у власній квартирі небезпечно. За одну ніч нічого не станеться, — все-таки вирішив він. Того дня вони не вечеряли і взагалі більше не розмовляли.

Зранку, весь вимучений, з головним болем, він зібрався йти. Вдягнувся, постукав до сусідньої кімнати.

— Так!

Він увійшов і сів на стілець. Напевно, Наталка так і просиділа ніч на його дивані вдягнута, вкривши ноги простирадлом. Кинула на нього швидкий погляд, відвернулася і запитала:

— А мені не можна виходити?

— Ну чому… — Він знітився і опустив очі. — Мені не хотілося б, щоб ти все розуміла неправильно. Але зараз говорити ніколи. Я повинен іти шукати інше житло. Поки що тут безпечно, але як буде далі — хтозна… Гадаю, за день я впораюся.

— А що буде далі? — вигукнула вона. — Що буде зі мною?!

— Гадаю, нічого поганого.

— Нічого поганого? Після того, як у моїй квартирі знайдуть двох убитих? Ви так гадаєте?

— Криком тепер нічого не вдієш, — відповів Борис. — У будь-якому разі ми повинні тепер загубитися у цьому величезному місті. На якийсь час. А коли я закінчу те, що почав, то подбаю про тебе.

— Як подбаєте? — Вона проковтнула сльози. — Так, як про мого дядька?

— Твій дядько був паскудою, вартою гіршого, — відповів Борис. — Тобі з мого боку нічого не загрожує. Навпаки, я, наскільки пам’ятаю, двічі тебе врятував.

— Щоб здобути те, що шукали… — Наталя й далі дивилася в стіну.

— Ну, зараз мені вже нема чого з тебе взяти. Міг би покинути там, біля тих двох.

— Чого ж не покинули?

— А що, треба було?

Вона промовчала.

— Просто в мене залишиться відчуття, що я тебе якимось чином скривдив. Мені б цього не хотілося. — Він зробив паузу, очевидно, з’ясовуючи дещо для себе самого. — Я звик до тебе за той місяць. Хай там як, а ти про мене піклувалася, і я також не хочу кидати тебе напризволяще. — Борис дістав з кишені куртки пачку дискет. — Поки оце їм потрібне, гадаю, тобі не буде спокою ніде. Так що закінчити з ними я мушу будь-що. Тут наші інтереси співпадають. А далі…

Дівчина мовчки дивилася у стіну.

— Ще одне. — Він підвівся, щоб іти, але знову повернувся до неї і замовк, чекаючи, поки вона підведе на нього очі. — Якщо, поки я ходитиму, ти вирішиш піти, припустимо, до міліції і на мене тут уже чекатимуть… — Він мимоволі ковтнув. — Словом, живим мене однаково не візьмуть. Якщо тебе влаштує такий варіант, то…