Розділ «X. Квартирант (продовження)»

— Коли ви повинні повернутися?

— Як знайдемо…

— Ще раз питаю, за вами ніхто не повинен прийти?

— Нє, правду кажу! Ну…

— Тихо! — зупинив його Борис.

Але той перебив його.

— Слухай, корешок, ти не вбивай мене. Я все второпав, ти крутий мужик. Я… слухай, я давно вже збираюся… ну, просто задовбав уже Монгол, це ж не людина. Я давно шукаю, як його підставити, але шо я можу? Я буду робить на тебе. От сука буду! Я все взнаю, я толковий мужик… Він усе знає, Монгол, про дискети… Там якісь круті діла, дуже круті! Ну… матір’ю клянуся! Пусти, давай домовимося. Я все взнаю, а потом стрінемося…

— Стрінемося, — повторив Борис. — Там усі стрінемося…

Після цих слів він почав автоматично повертатися, одночасно набираючи в груди повітря, ніби передчуваючи, що за мить зробити це буде надзвичайно важко. Наталя затулила вуха і обличчя руками так, наче цей біль мав простромити саме її, а не того, хто стояв на колінах. Глушник двічі плюнув йому в груди.

Вона так і сиділа, не наважуючись розтулити вуха і кудись подивитись. Борис спробував узяти її за руку, але дівчина смикнулася і ще глибше втиснулась у стілець. Тепер вона знала, здогадувалася, хто він такий. Першої миті він якось розгубився. Потім кинувся до вхідних дверей і спробував їх зачинити. Замок виявився виведеним з ладу — нічого не виходило. Причинивши двері і загородивши їх стільцем, щоб було чути, коли вони відчинятимуться, Борис повернувся до кімнати. Наталя досі сиділа в тому самому положенні. Вона бачила два тіла, які зайняли практично всю підлогу невеличкої кімнати, кров, що цівкою текла з-під одного з них. Дівчина дивилася на нього зацьковано і якось безнадійно. Про що думала вона цієї миті?

— Ви вб’єте мене? — вона запитала це тим самим наче не своїм голосом, майже скрикнула.

— Ти з глузду з’їхала? Навіщо мені тебе вбивати?

— А навіщо ви вбили мого дядька? Це ж ви його вбили? Ви?

Наталя говорила уривчасто, на грані крику, часто дихаючи, дивлячись йому просто в очі.

— Я тобі потім розповім, — сказав Борис, спокійно дивлячись на неї. — Повір, у мене були для цього всі підстави.

— Які підстави? Які такі підстави?!

Борис відчував, що зараз у неї, завжди спокійної, може початися істерика. Було від чого!

— Ми не маємо часу говорити на цю тему. Зараз тут можуть з’явитися такі ж, як оці. — Він показав пістолетом на трупи. — Нам потрібно звідси чимшвидше забиратися. Але спочатку я повинен знайти те, за чим прийшов. Ти дійсно не знаєш, де дискети, про які вони питали?

— Не знаю я ніяких дискет! Не може тут бути ніяких дискет!

— Ну добре…