Розділ «Глава 22»

— Із ким?

— Та з паном Олексієм.

— Ну, звичайно.

— І який він?

Гарячковий інтерес Лани, яка хвилину тому виглядала такою втомленою, практично напівмертвою, а тепер раптом ожила, Крістіану не сподобався.

— Ніякий. Чоловік як чоловік. Дуже діловий.

— Опиши його.

Крістіан надувся, як миша на крупу.

— Не буду я його описувати.

— Чому?

— Бо не пам’ятаю, як він виглядає.

— Крісе, — мовила Лана із неприємною вкрадливістю, — як довго ти з ним розмовляв?

— Дві години, — буркнув той.

— І ти не пам’ятаєш його?

— А я до нього не приглядався, — Крістіан розкрив для неї обійми так широко, що місця для сумнівів стосовно його намірів просто не лишилося. — Мене цікавлять тільки дівчата.

— Крістіане, — вправно ухилившись від простягнутих рук, Лана підвелася, і йому теж довелося встати із підлоги, — давай зізнаємось одне одному, що ми наробили чортову купу помилок, а найголовніша з них та, що нам не варто було спати разом.

— Ти жалкуєш?

— Я ніколи ні про що не жалкую, Крісе, — збрехала Лана з милосердя, бо вигляд у австрійця став нещасний — далі нікуди. — Я просто намагаюсь розтлумачити тобі, що більше цього не повториться. Я зайшла сюди тільки випити.

— Тобі було погано зі мною, Лано?

— Ні, чому ж? Було файно, тільки давай домовимось, що ключовим словом у наших теперішніх стосунках залишиться саме «було».