Розділ «Глава 20»

— Чужинко, ти дурна. Жодна жінка не варта того, щоб заради неї відмовлятися від влади. Корона — найкраща коханка.

— Що ж, тобі видніше. Навряд чи в тебе буде шанс пізнати іншу коханку, окрім корони.

М’язи на красивому лиці Ярослава ледь помітно напружились, зелені очі стали холодними, мов смарагди.

— Чому це?

— Бо жодна жінка тебе не заведе!

— Не що?

— Пусте. Забудь. Я можу йти?

— Звичайно, — король раптом широко розвів руки, затуливши при цьому прохід. — На всі чотири боки. Та не раніше, ніж я дізнаюся, чим же ти так причарувала мого названого татка.

— Тільки у твоєму сні, мій милий. Або хтось не вийде звідси живим.

— І хто саме? — насмішкувато уточнив Ярослав. Лана зітхнула.

— Не знаю. Яка різниця?

— Ярославе!!! Як ти ведеш із жінкою розмову?!

Сей оклик прозвучав так несподівано, що юний король аж підстрибнув, а його картинно розкинуті руки вмить опустились, мов перебиті пташині крила. Подібний трюк вчинило й серце Світлани — стрепенулось, як підбита на льоту чаєчка, а потім стрімко покотилось вниз, у напрямку земляної підлоги, а сама Лана кинулась до ложа.

— Олесю!!! Ти згадав мене?

— Що? — Олекса тремтливо, безтямно розсміявся і ще раз пустив слину. Молодий король глянув на Лану тріумфуюче, та все ж повторив:

— Ти впізнав цю жінку, неню?

— Це просто жінка, і цього досить. Будь ввічливим, сину. Шануйся, — і Олекса, солодко позіхнувши, вмостився на ненависних Лані вовчих шкурах, і заплющив очі. Не бачачи за сльозами дороги, Світлана кинулась до виходу, і забилась, мов викинута на лід рибина, в міцних обіймах Ярослава.

— Пусти мене, соромітнику, чуєш? Пусти!

— Пробач.

— Що ти сказав? — Лана й не помітила, що молодий король відпустив її, а зараз повільно, із підкресленою шляхетністю — підкресленою, а не виставленою напоказ — опускається на коліна. Безпомічно кліпаючи очима, мов совенятко, витягнуте із дупла на яскраве сонце, Лана споглядала на те покаяння. Ні краплі фальші. Ні позерства, ні самолюбування — тільки щирий жаль, який неможливо підробити, бо він іде від серця.