— Це не його син, і тобі це відомо.
— Він — король, і лише це має значення, — Ія махнула рукою, і біля неї матеріалізувався юний паж — цієї моди Лана теж не пам’ятала, при ній тут не було ніяких пажів.
— Проведи цю панну в покої мого чоловіка, — наказала королева, і хлопчик схилився у шанобливому поклоні. — Тільки прослідкуй, щоб візит не затягнувся. І нехай лікарі будуть поруч. Останнім часом він такий… тривожний.
Ще раз уклонившись, паж рушив знайомим Світлані коридором. Вона покірно йшла за ним слідом, плутаючись у довгій чорній спідниці і від хвилювання збиваючись з кроку. Її дивувало те, що вона в чорному — адже вона завжди ненавиділа цей колір, пішла звідси в червоно-зеленій спідниці, і ще дивувало те, навіщо — а дійсно, навіщо вона сюди прийшла? Палаючі смолоскипи, закріплені на кам’яних стінах, чи то освітлювали шлях, чи то ускладнювали його примхливою грою тіней. Перед кімнатою короля паж зупинився. Двері були закритими. Сильно штовхнувши їх, дівчина увійшла до передпокою.
Тут стояв задушливий запах трав. Пахло так, що робилося млосно, так, як в іншому, далекому столітті, яке ще не настало, пахнутиме в кімнатах важкохворих. Обережно пройшовши через низьку пройму дверей, Світлана опинилась біля добре знайомого, величезного, закиданого шкурами ложа, на якому сидів хтось. Хтось, охопивши руками нечесану, брудну голову, хтось, чимось схожий на її Олеся. І від споглядання цього зіщуленого, брудного і жалюгідного створіння Лані стало погано.
— О, мій королю, — прошепотіла вона, вкладаючи у ці слова всю ніжність, на яку була здатна. — Мій дорогий королю…
Олесь підняв голову — бляклі, білувато-блакитні очі дивилися на неї без найменшої тями. Світлана кинулась до нього, обійнявши коханого з усіх сил, яких ставало все менше. Король всміхнувся мокрим ротом і пустив слину.
— О, мій єдиний, — заплакала Лана. — Що вони зробили з тобою?
— На роботу — у суботу, а в неділю — на весілля, — заспівав-забурмотів король. — В понеділок, рано-зранку, треба встати до світанку…
— Треба встати та й піднятись, — схлипуючи, підхопила Світлана, пригадавши той ранок, коли хитрі мавки, кружляючи у хороводі, співали-видзвонювали цю пісеньку, — та й з коханим обійнятись.
Сльози текли по її щоках градом, дрібні, солоні та прозорі, як кришталевий камінець у його короні. Зараз він був без корони — немає самої влади, немає і її символу. На його чоло, покреслене глибокими зморшками, падали неохайні пасма колись шовковистого, русявого волосся, а шия стала тонкою, мов нога лелеки. На її обійми він не зважав, переносячи їх із тупуватою покірністю, характерною для розумово неповноцінних дітей — таких собі лагідних дебілів. Сили залишили Лану, руки розтиснулись і опали. Захлинаючись риданнями, вона підняла мляву долоню і погладила його по голові. Олесь затуркотів щось, загудів, задоволений, а потім знову заспівав:
— А як прийде середа — то для любощів біда.
Він не впізнав її. І не впізнає, із крижаною ясністю визнала Світлана. Йому ні за що не згадати ту, яку він приніс у жертву заради корони, ту, якій він присягався у вічній любові. Вічній… голос Олеся, не такий, як нині, глухуватий, надтріснутий, а тодішній, дзвінкий, ясний, чистий, мов янгольський спів, пролунав ніби десь поруч.
Я не забуду це, аж доки буду жити. Нехай зітреться з пам’яті моєї ім’я моє, і назва цього краю, тебе я пам’ятатиму довіку. Пройдуть роки, сторіччя, нас не буде, та те, що зараз є у наших душах, вогонь любові — він не помирає. Він буде вічно, так, як вічне світло.
— О, мій коханий. Де ж наш вогонь?
— Він сумував за тобою.
Лана озирнулася і побачила молодого короля — за стогонами та схлипуваннями вона і не почула його кроків. Ярослав стояв у дверях, такий витончено холодний, що, здавалось, ще мить — і вкриється інеєм.
— Невже? — ввічливо перепитала вона, хоча розуміла, що вигляд у неї, із щоками, мокрими від сліз, та червоними від сліз же очима далеко не найкращий. Залишалось тільки триматись, немов шляхтянка — треба спробувати, а що, як вийде?
— Так. Думаю, туга і звела його з розуму, хоча… — король недбало знизав плечима, — він завжди був трохи того… схиблений. Вірив у любов і перевтілення душ. Навіть мене називав сином — і вважав сином, хоча й бачив, що це не так. Дивак. Але тебе він кохав — я точно знаю.
— Ні. Якби кохав, то не відмовився б від мене.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Містичний вальс» автора Очкур Наталія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 20“ на сторінці 5. Приємного читання.