Розділ «Глава 20»

— Він що, теж не бачитиме світла?

— Ні, от якраз світло він і бачитиме. Це єдине, що він узагалі зможе робити — бачити. А ось поворухнутися — не зможе. І їжу проковтнути теж не зможе. Отак ізсохнеться, немов відламана гіллячка, і помре.

— Я тут у вас не бачила сліпих.

— Бо присуд цей виносити не можна, як достеменно не доведена вина, — годувальниця зітхнула. — У нас і непорушних-бо немає.

— Та все ж володар вибрав не її, — встряла Ія, вся сяючи тріумфом, — а дружину й спадкоємця престолу!

— Помилуй, Світло, і збережи престол, — фиркнула ткаля Ганна, — якщо на ньому сей наступник буде. О, сину, — знову звернулась вона до Олеся, — та Лана ж кохає тебе. Ти залюбив її в себе, а тепер відіймаєш віру з її душі! Схаменися, хлопчику, це гріх!

— Це все заради неї!

— Ні, поясни ще раз — заради Лани чи заради цяцьки, яку Світозар зняв у тебе з голови, і пообіцяв назад навісити за файну поведінку?! — годувальниця, вичерпавши запас блискавок у своїх хмарно-сірих очах, таки розвернулась і подалась геть.

— Мамо! — у відчаї вигукнув Олесь. Ганна озирнулась, і, не притишуючи ходи, зронила через плече:

— Ви кого кличете, мій пане… мій володарю? Ваша мати померла. Щойно.

— Я, мабуть, теж піду, — промовила Світлана, не в силах споглядати, як тяжко мучиться її король. — Вже присуд оголошено, Олесю, і вибір твій я схвалюю, — вона поспішно ковтала сльози, а вони все текли і текли по щоках, падаючи на губи, солоні, гарячі крапельки розпуки. — Це дуже… по-державному. І дуже мудро.

— Я все одно люблю тебе, мій світлячку! — Олесь кричав це, стискуючи в кулаки довгі пальці. Спотворене мукою лице коханого розпеченим тавром відбилося в її душі.

— Пізно. Надто пізно, — прошепотіла вона, підібравши довгу спідницю, щоб зробити той, останній крок — із помосту на землю. — Така любов мені не потрібна. Така… несправжня.

«Справжня, справжня», — насмішкувате відлуння — і як могло воно розчути її шепіт? — підхопило ці слова, закрутило їх, мов пожухле жовте листя, що падало звідкілясь — бо на майдані не росли дерева, чи то в раю вже осінь? — на її понурі плечі, на чорні коси, недбало покриті напівпрозорим серпанком — вона, єдина зі всіх жінок, включаючи і королеву, яка наважилась явити світові колір свого волосся. Світлана йшла, не розбираючи дороги, юрба слухняно розступалась перед нею, обличчя були сердитими, недоброзичливими, деякі роти роззявлялися, аби кинути на її адресу щось брутальне, та жодного кривого слова не було вимовлено — Світозара тут поважали. Діставшись до воріт, завбачливо розчахнутих для неї білявим велетнем, дівчина озирнулась — і судовий майдан, і люди на ньому, і Рада Старійшин на помості танули, немов затягнуті туманом, перетворюючись у розмиті кольорові плями. І тільки фігура короля — її короля, її Олеся — залишалась такою чіткою, що різала очі, і такою трагічною у своїй самотності, що у Світлани краялось серце.

— Вибір зроблено, — пролунав підсилений в тисячу разів голос глашатая, і на місто впала темна завіса, зовсім, як у театрі. Небо, прорізане блискавкою, як символічне серце стрілою, стало зеленого кольору, по ньому розтеклось білувате світіння, і Лана, примружившись, зробила крок за поріг.

Як вона могла з вулиці відразу потрапити до королівських палат, більше того — до тронної зали, Світлана пояснити не могла, як не могла і визначити, звідки взялося відчуття того, що минуло багато літ від дня суду, але це було саме так. Вона йшла по залі, що лякала порожнечею та холодом, і дивувалась, що коїться з її ногами — вона ледь-ледь їх пересувала. На троні сидів молодий, зеленоокий король, за спинкою трону стояла його золотоока мати, та як не крутила головою Лана, як вона не звертала шию, побачити Олеся їй так і не вдалося.

— Чого тобі ще, чужинко? — холодний погляд із зеленого скла, нерухомий і важкий цією нерухомістю, впав на неї, мов тисяча літ життя. — Ти забула про заборону повертатися до нашого міста? Чи твоя сива голова набридла тобі?

Про що він говорить, повертаючись до великого дзеркала, що стояло напроти трону, здивувалась вона, і побачила себе, відображену у срібній полірованій поверхні — юну, струнку, з ніжним обличчям і абсолютно білим волоссям. Розгублено зойкнувши, Лана приклала руку до серця та, враз опанувавши себе, розправила плечі і гордовито спитала:

— Де він?

— Оце любов, — іронічно кинула королева-мати. — Вона прийшла через стільки років, повернулася до свого коханого. Та твій коханий не пізнає тебе, чужинко, як не впізнає нікого, навіть рідного сина. Не кажучи вже про мене.