Розділ «Глава 17»

— Олесю, — Лана не втрималась і фиркнула, обіймаючи наївного короля, — вгамуйся. То я пожартувала.

— Тобі сподобалось?

— Ніколи не зніму його, присягаюсь. А де ти навчився робити прикраси?

— В нас був один майстер… чужинець. Чорнявий, як ти, — Олесь засміявся спогадам. — Я називав його дядьком, і бігав за ним по урочищу ткаль, де він жив, аж доки він не погодився вчити мене. Це був брат мами Ганни, Сава. Всі думали — і я поміж усіх — що королем мені не бути, тому я й вирішив стати золотих справ майстром.

— Се нагадало мені, як колись, дуже давно, у ще одній імперії — Османській, всі принци… королевичі, — похапцем виправилась Лана, — вивчали якесь ремесло, на випадок, якщо вони залишаться без багатства, без влади — щоб могли якось прожити.

— Це дуже мудро, — зауважив король.

— Авжеж, дуже, якщо не рахувати того, що жодному з них це вміння не пригодилось. Той, що сходив на престол, мав володіти лиш одним ремеслом — умінням правити, а всіх його братів — і рідних, і єдинокровних негайно страчували, аби вони не зазіхали на престол.

— Усіх-усіх? — Олесь, здається, їй не вірив, бо слухав із захопленням, мов казку.

— Так, навіть немовлят.

— Ти не жартуєш?

— Ні, та ті часи давно минули.

— А з чого брали ті твої…

— Османи.

— Османи, так. То з чого вони брали, що якийсь брат неодмінно зазіхатиме на владу?

— Бо це вже траплялося раніше. Усі прагнуть влади — чи не так?

— Не знаю, — Олесь замислився. — Не знаю, — повторив він. — Ну, тобто як, звичайно, прагнуть — її всі прагнуть, та вбивати за неї — це вже, по-моєму, якесь дикунство.

— А хто ж і є ми, як не дикуни?

— Той світ, в якому ти жила, дивний. І жорстокий.

— Без сумніву.

— І прекрасний, — це було не питання, а ствердження. Лана підвела брови, здивована.