Розділ «Глава 17»

— Чому це ти так вирішив?

— Бо з нього прийшла ти.

— Олесю, якби ти приносив клятву, вона б воістину була кращою за всі, які тут будь-коли промовлялись. Ти просто поет.

— Хто?

— Так у нас називають людей, які вміють говорити милозвучно, — Лана зажурено поглянула на свій перстень.

— Там, звідки я прийшла, закохані обмінюються каблучками, коли беруть шлюб, — промовила вона. — Не такими пишними, а простими гладенькими обручками. На знак того, що їхня любов, немов окружність, не матиме ні початку, ні кінця. — Лана покрутила каблучку на пальці. — На перший погляд, це, здається, дійсно так, та ти, як майстер, знаєш, що це неправда. Усе з чогось починається, і все закінчується — колись.

Король замислився.

— Давай-но зійдемось на тому, що наше кохання має початок, але не матиме кінця, — запропонував він рішуче.

— Бо мені точно відомо, коли почалось моє кохання до тебе.

— Он як? І коли?

— Коли я почув твій голос, що запевняв мене у перемозі над недугою.

— То ти залюбився у мій голос?

— Ні. Я почув твій голос, а закохався в тебе. Спочатку ти була далекою, кохана.

Краще я нею і залишалася б.

— Далекою, дійсно чужинкою — чужою. І я тебе боявся.

— Справді? Чому?

— Бо не розумів себе. Не знав, що коїться зі мною. А потім… ти сказала це, і твій голосок розтяв мені груди.

— Сподіваюсь, вже все зажило?

Олесь урочисто похитав головою на знак незгоди, обіймаючи Світлану.

— І не сподівайся.