Розділ «Глава 17»

— Брехнею?

— Мовчанням!

— Мовчання — не захист! Заради Світла, ти ж король! Як ти можеш не розуміти цього? У тому світі, звідки я прийшла, не так давно була країна — величезна імперія, зібрана з менших, силоміць приєднаних до неї, завойованих країн, і вона розвалилась. А знаєш, чому? Бо все там будувалось на грубій силі та брехні. І — на мовчанні!

— Моя маленька…

— Ні, я не маленька, любий. І не твоя. Твоя — це королева.

Від того докору Олекса смикнувся, мов від ляпасу, і на щоці біля ока засмикалась крихітна, майже невидима жилка, та цього разу Світлана не збиралася його жаліти. Випроставшись так, немов їй до спини палю прив’язали, вона прошепотіла:

— Олесю, благаю — нам лишилося так мало часу. Скажи мені, що відбувається?

Від цієї фрази король пополотнів. Він довго дивився на Лану розширеними очима, в яких плескалось море жаху, а потім тихо-тихо спитав:

— Ти йдеш від мене?

— Ні, доки ти не захочеш цього.

— Отже, ти завжди будеш зі мною, — із видимим полегшенням підсумував Олесь.

Завжди. Як вони, в Рутенії, люблять це слово. Дня прожити без нього не можуть. Ось тільки я в нього вже не вірю. І ніколи не повірю. Нема на світі ніякого «завжди». Є тільки «зараз».

Ти справді так вважаєш, раба Божа Світлано? Ну-ну. Але я сказав би, що це помилка з твого боку. Велика помилка.

Лана аж підскочила під здивованим поглядом короля; Давно — цілу вічність — вона вже не чула цей голос, і чомусь почала озиратись — безпомічно, вичікувально, немов і справді сподівалась побачити десь поруч дідуся у білому хітоні. Не побачивши, звісно, поруч нікого, окрім Олекси, Світлана зів’яла. Король, не розуміючи такої різкої зміни її настрою, замислено насупив брови. І раптом просяяв.

— А я приніс тобі подарунок, — похопився він, розтискуючи пальці. — Хотів ще вчора віддати, та забув. Візьмеш? Я сам його зробив! — із хлоп’ячою гордістю похвалився він.

— Сам? — зацікавлено перепитала Лана, позираючи на каблучку, яка лежала на долоні Олекси. Здалеку ця прикраса здалася їй лише ординарним шматком срібла, доволі грубо обробленим, і вона, приготувавшись ввічливо подякувати хоча б за те, що Олесь пам’ятає про неї, за те, що вона матиме на згадку про нього щось, зігріте теплом його долонь, взяла каблучку і ахнула. При ближчому спогляданні виявилось, що перстень цей являє собою не що інше, як пристрасне сплетення двох оголених фігур — чоловічої і жіночої, які займаються коханням у позі «шістдесят дев’ять».

Ось тепер Світлана була по-справжньому здивована. Шокована. Повертаючи каблучку так і сяк, вона уважно роздивлялася її, оцінюючи роботу короля як ювеліра. Він заслужив найвищий бал — нічого зайвого; ніяких вад, ніякої вульгарності, ніяких пікантних у своїй недоречності деталей чи того, що жінка застидалась би носити на руці.

Чоловік на персні був зверху — його спина, із чіткою лінією напруження, із підкреслено широкими плечима та вузькими стегнами виглядала так, ніби блищала від любовного поту, а довге волосся партнерки текло, мов річка, сріблястою хвилею, з-під його ніг. Тіла дівчини видно не було, лише руки, зімкнуті на сідницях коханця, та ніжки, стрункі, довгі, розсунуті у пароксизмі пристрасті, вражали своєю мініатюрністю і чіткістю так, немов виконані були у натуральну величину. Лана зітхнула від захвату, та все ж не втрималась, щоб не піддражнити трохи Олеся.

— Жах який, — з обуренням заявила вона, одягаючи каблучку на безіменний палець правої руки. Перстень так зграбно вмостився на пальчику, ніби з нього мірку знімали… Чи так і є? Скільки разів, і не згадати, Олесь, перецілувавши кожен її палець, шепотів: «які тоненькі». Скільки разів розминав їх, зведені від незвички після полоскання білизни у крижаній воді Змійки — се в якості допомоги Зоряні, чи того ж таки гаптування, нехай йому грець! Крізь довгі вії, мов крізь сито, на Олексу сяйнули лукаві, вогнисті бісики сірих очей, та він не помітив їх, бо дуже розстроївся.

— Чому жах? Се так прекрасно! Це ж найвищий ступінь насолоди — даруючи її, водночас і отримувати. Хіба ні?