Розділ «Глава 12»

— А ось і ні, — всміхнувся підказці і Лані Олесь. — Сімсот п’ятдесят років тому одній юнці, доньці лихваря, який, якби і знав щось про світло, то вважав би ним лиш блиск золотих монет, що їх карбували навпомацки, привидівся чудернацький сон. Тій дівчині снилось, що йде вона лісом, а в небі над нею висить неймовірний розпечений диск, і від того їй стало так тепло, так файно, що, прокинувшись, вона вирішила дізнатись, що ж то могло бути. Вона довго шукала людей, які могли б витлумачити це видіння, проте так і не знайшла, вона гортала старовинні рукописи, але всі вони були не настільки старовинними, щоб допомогти їй у тому. Вона терпіла поразку за поразкою, але руки не опустила, і не здалася — так їй хотілося, щоб і всі її одноплемінники побачили те божественне світло, відчули таке ж тепло і захоплення, яке зійшло на неї, нехай і не наяву. Йшов час — настала пора дівчині віддаватися, проте вона не бажала того, бо навколишній світ ставав все жадібнішим і корисливішим, а поміж парубків, які до неї сватались, хоч і було чимало гарних, проте геть не було чуйних та ніжних, і всі вони любили не її, а таткові гроші — юнка це відчувала. Крім того, мрія побачити світло, що струменить із неба, не тільки не полишила її, а ще й укорінилась глибоко в душі, і через це дівчину вважали дивакуватою.

Погляньте-но тільки на цю дивачку Світлану! Як заноситься! Думає, що краща за всіх!

— І що ж було потім?

— А ти така нетерпляча? — цілуючи Лану, піддражнив Олесь і засміявся.

Ти й уявлення не маєш, наскільки нетерплячою я буваю.

— Так. З терпінням у мене проблеми.

— Неправда, — серйозно заперечив король. — Думаєш, я не знаю, що ти просиділа біля мене майже цілу добу? Що це, як не терпіння?

— Є одне слово, — так тихо, що, прошелести десь вітерець — і Олекса не почув би її, зізналась Лана, — та я боюсь його вживати. Колись я думала, що втратила це почуття назавжди.

Було темно — не так безпросвітно, як у тій легенді, що її оповідав Олесь, та все ж досить темно для того, аби, побачивши розчулення в його очах, Лана миттєво зрозуміла, що вона просто не може цього бачити. Невже в неї виробився якийсь особливий зір? Зір серця?

— Е, ні, мій пане, не буде діла, — ніч, на відміну від дня, була свіжою і прохолодною, та Лана аж упріла, намагаючись відштовхнути від себе короля. — Спочатку скінчи оповідь про народження Світла, поцілунки — потім.

— Обіцяєш?

Ну як таке коротке слово може звучати настільки вкрадливо та інтимно? І як це її шкіра сміє вкриватись мурашками? Так, це холод — холод, і більш нічого. Тільки він, нічний птах, що торкається тіла прохолодним шовковим крилом, винен у тому, що руки і ноги в неї тремтять, а голос зривається.

— Обіцяю.

Все, що завгодно.

— Ну, добре. Все одно оповідь підійшла майже до кінця. Отже, наша дівчина, розмірковуючи над вадами і чеснотами своїх залицяльників, потроху перенесла ці роздуми, а згодом і висновки на всіх своїх одноплемінників, і відчула до них жаль. Вона їх просто пожаліла — за їхнє убоге животіння, за те, що не бачать далі власної скрині з добром, за те, що всі їхні мрії, всі їхні бажання зосередились на зляганні і ситій утробі. У мріях вона плекала прекрасні картини, сповнені любові й гармонії, і от, якогось дня, підібравши рукопис, котрим батько хотів вже комин розтопити, юнка прочитала у ньому про ті часи, коли на небі нічному сяяли зорі, а ранком сходило пресвітле сонце. В рукописі також було сказано, що Світло народиться наново лишень від чистої душі, котра зуміє запалити інші душі жагою сяйва.

— І вона зуміла.

— Так, їй це вдалося. Знову і знову, щоразу добираючи нові, барвисті слова, вона оповідала свій сон всім, хто погоджувався її слухати, а частенько — і тим, хто не погоджувався, і поступово приречені на морок душі краян почали змінюватись. Вони запалали не зразу — як не відразу сходить осяйне Сонце, спочатку вони зажевріли ледве-ледве, а потім прагнення до іншого, кращого життя, наповненого чистотою, охопило ті душі, мов полум’я лісової пожежі. Люди згадали — бо не можна повністю вбити у собі це — що таке співчуття й милосердя, ніжність і щирість, чуйність і віра, любов та вірність. І, тепер нарешті, сімсот сорок п’ять років тому, коли дівчина, здійнявши руки до чорного неба, молила Світло повернутись, з її долонь полилось чарівне сяйво. Воно освітило все довкола, і нажахані люди вперше роздивились як слід одне одного, побачили, що трава у лузі зелена, а небо не чорне, а блакитне, як…

— Твої очі.

— Кохана…

Позачерговий поцілунок трохи збив короля з пантелику, та він швидко відновлював контроль над собою і над ситуацією — риса, для монарха воістину неоціненна.