Розділ «Глава 12»

— А потім проміння, що струменіло з рук юнки, зібралось в потужний стовп і вдарило прямісінько в небесну синь. Так відтворилось сонце, а гарячі краплини, які воно розгубило, отрушуючись, перетворились на зорі — їх видно тільки у ночі.

— А як утворився місяць, мій королю?

— Місяць — то віддзеркалення блідого сонячного лику. Коли світило, втомлене за цілий день і зблякле від утоми, опускаючись за обрій, дивиться в люстро моря, водна гладінь відбивається на небі, і ми бачимо місяць. Так зроблено для того, аби люди знагла не злякалися, думаючи, що Світло зникло, знову розгнівавшись на них. Ось і все, чаклунко. А тепер негайно поцілуй мене, як і обіцяла!

— З охотою. Та спершу скажи, мій пане, чи мала ця дівчина ім’я?

— Так. Її звали Світлана.

Ось так — не більше і не менше, думала вона, повертаючись. Її звали Світлана — ту, котра повернула втрачене світло своїм краянам. Десь вона чула, пригадувала Лана, що ще до початку дев’ятнадцятого сторіччя церква вкрай несхвально ставилась до того, що дівчаток називали Марія — не годиться, мовляв, нарікати земних, грішних від народження жінок, ім’ям Пресвятої Богородиці. Особливо ж несхвальність церкви стосувалась селянок, бо, якщо серед вельможної знаті ім’я Марія все ж зустрічалось, то селянки, похрещені на честь Богородиці, траплялись не частіше за білих ворон. Схоже, з її іменням — абсолютно звичайним, стародавнім слов’янським, з тою лишень приміткою, що так зазвичай називали білявок, ситуація в Рутенії ще крутіша. Ніяких компромісів — ось, очевидно, гасло Ради Старійшин і її голови, сивовусого Світозара, чиє ім’я, само собою, ну ніяк зі світлом не пов’язане. Чоловічій шовінізм — ось що це таке, причому в чистому вигляді, вирішила для себе Лана, і все ж приємно, що жінка, шанована, як богиня, як мати Світла, носить однакове з нею ім’я. Ось тільки… вибратись звідси, як уже стає видно і без окулярів, буде ой як непросто. Слід, звичайно, поговорити з Олесем на предмет наявності янголів у їхній релігії, чи культі, чи віруванні, чи як там у дідька називається це поклоніння Світлу, але Лана була впевнена наперед, що нічого це їй не дасть. А ще вона бажала бути впевненою, що дійсно хоче звідси вибратись — переконувала себе у цьому, але виходило непереконливо.

Звісно, звертаючись сама до себе, просторікувала Лана, в тому світі її ніхто не жде, окрім, хіба що, Василя Петровича. Матері у неї немає, батька вважай, що немає, і ніхто з її численних коханців і сльози не впустить, якщо дізнається про її зникнення. Але, з іншого боку, там вона залишила багато з того, до чого прихильне її серце, як от, наприклад… Думки Світлани спіткнулись на ходу, як кінь, котрий підвернув ногу, і вона, мов той невдаха-вершник, полетіла в холодну прірву чіткого усвідомлення — вона не може дібрати прикладу. На чолі виступив липкий піт, так, наче вона справді падала, а серце закалатало, та так сильно, що, здавалось, підстрибувало в грудях аж до горла. Безжальна правда глянула на неї своїми порожніми очницями, змушуючи визнати, не відводячи погляду, що в серці раби Божої Світлани не лишилося ніяких прихильностей. Ні до кого. Немає ані людини, ані тварини, ані бодай кімнатної рослини, визнала Лана, яка щось значила б для неї. А що, як вона дійсно помре? Ось, наприклад, завтра, але не в Рутенії, звісно, а у своєму світі — хто заплаче за нею? Хто прийде на її могилу з квітами, хто поставить її світлину, із краєчком, переповитим чорною жалобною стрічкою, на свій робочий стіл? Хто запалить перед знімком свічку на сороковини? Тато? Дуже сумнівно. А більше нікому. Хіба що пан Стоян помолиться за її душу, але для спасіння цього не вистачить. Ну а тут, в Рутенії? Може, Олесь розстроїться чи Зоряна… А в радника з королевою в разі загибелі чужинки буде велике свято. Світозар? Цей теж зітхне з полегшенням, ще й зі значним, крокуючи коридором, що вів в її ложницю, і спиною відчуваючи чийсь погляд, міркувала Лана, хоча і спробує це приховати. Щось тут нечисто з головою Ради Старійшин, він не злюбив її саме після того, як король почав одужувати — чому? Мав якісь плани стосовно королеви, її хтів посадити на престол, а сам бути регентом при малолітньому королевичеві? Можливо, хоча й не схоже на правду — варто лишень згадати палаючі від радості очі Світозара, коли король нарешті опритомнів, хоча… хто їх тут розбере! Чорт, знову хтось дивиться на неї, подумки вилаялась Світлана, і озирнулась. Коридор, порожній, як і її душа, сміявся над нею своєю тишею, та все ж хтось бачив її. Хто це, цікаво? Ромко чи Світозар? Чи вони для таких цілей мають спеціально навчених шпигунів? Позаду нікого немає, вона готова що завгодно за це закласти, навіть голову. І все ж… Її бачать. Хто? І як? Втім, хоробро вирішила Світлана, прослизнувши в свою крихітну кімнатку і знімаючи намисто — вона так звикла до цих червоних коралів, що дивом дивувалась, як це їй раніше не подобались подібні прикраси, — нехай дивляться. Безперечно, власнику тих невідомих очей, чия фата-моргана, матеріалізувавшись у коридорі, поглядом свердлила їй спину, відомо, звідки вона повертається — ну і нехай! Кінець кінцем, нічого неподобного вона не зробила. Хоча, бачить Небо, не від нестачі бажання.

Отже, про прихильності та уподобання, нагадала собі Лана, роздягнувшись і вмощуючись у ліжку. Ясна річ, провести в цій країні все життя — то така кара, гірше не придумаєш, хоча за її гріх ледь не замала, та все ж… вона хоче назад. Туди, де падає сніг і їздять трамваї, туди, де, прикрашені сріблястими кульками та шоколадними цукерками, стоять в очікуванні свята пухнасті ялинки, туди, де в церквах співатимуть «Слава, о, Вишній», вона хоче до Львова та Києва — двох міст, які назавше поділили між собою її серце, вона хоче на батьківщину. І дарма, що насправді усім начхати, жива вона чи померла — вона жива. І народилась вона не в дивовижній, неіснуючій країні під назвою Рутенія, а там, де воліє бути похованою — на Україні. А Олесь… що ж, ніяке кохання не з’єднає вужа та їжака — то тільки в анекдоті від такої злуки родиться два метри колючого дроту. Крім того, король одружений. Жонатий. Не вільний. Як багато визначень для одного простого факту — Олекса має жінку.

Світлана торкнулась пальцями своїх трохи припухлих від поцілунків губ, і замислилась — Бог їй свідок, уперше за всі ці роки без Сергійка і сина, серйозно замислилась над тим, чи добре вона чинить, бажаючи чужого чоловіка. Ці роздуми настільки збентежили її, що вона в ліжку аж сіла від несподіванки — цей хід думок просто збивав її саму з пантелику. Так, позиція церкви в цьому питанні не дає ніякого простору для двоякого тлумачення. Жадати чужого — гріх, а добиватись чужого — гріх подвійний, бо бажання часто бувають несвідомими чи напівсвідомими, а ось дії такими не бувають, принаймні, у нормальних людей. Та що ж робити їй, чиє життя ніяк не вміщається в куцу схему «гріх-святість»? І що взагалі з нею коїться? Чому вона так гостро відчуває, що чинить погано, гуляючи та цілуючись із чужим мужем, чому терзається безплідним почуванням вини від того, що бажає того чоловіка, бажає більше, ніж хоче собі зізнатися — вона, яка раніше і слова такого не знала — «вина». Невже це нарешті обізвалось її хворе сумління? А вона, грішна, думала, що придушила його, мов ті краяни з Олесевої легенди — світло, так ні ж — як з’ясувалось, лишень приспала. В тому світі вона ніколи не оперувала архаїчними поняттями на кшталт «добре-погано», «морально-аморально». Її цікавили інші — «корисно-шкідливо», «вигідно-збитково», і всі вони розглядались крізь призму власної користі. І що ж тепер? Вона опинилася в країні, де користь, на яку вона може розраховувати, нічим їй не зарадить, де вигода — це як китайська грамота, і ніхто не годен розібрати, а що ж воно таке і з чим його їдять? Тут мало турбуються про вигоду, в усякому разі, про власну, приватну, і ставлять інтереси держави вище за власні. І стає зрозумілим, що король, який кохається із зайдою, яка мов з неба впала, не дуже придатний для керування державою. Кохається… Лана сіла на постелі, підтягнувши ноги так, щоб охопити коліна руками. Їй стало холодно і вона зіщулилась, немов полите крижаною водою цуценя. Щось занадто часто вона згадує Олеся та любов у якості словосполучення — ой, не до добра це! Та звідки, ну звідки вона взяла, що король її кохає? Нізвідки. Це все від манії величі та комплексу неповноцінності, якими вона страждає одночасно і в тяжкій формі! Помітно навіть їй, що подружнє життя монаршої пари не те, про яке складають солодкі сонети, ось король і вирішив трохи розважитись. А чом би й ні? Хто стане йому на заваді? Крім того, цілком можливо, що він почуває до неї вдячність за врятоване життя, сам же казав «Дякую», а вдячність часто плутають з любов’ю, дехто певен, що це одне і те ж. Тому не варто їй…

Кохана моя…

Чарівно, — зітхнула Світлана, підводячись з ложа, — тепер до сонму голосів, що звучать у ній, приєднався ще й тенор короля. Тенор… з чого це вона взяла? Вона ж не чула, як він співає, і геть не такий знавець музики, щоб безапеляційно робити подібні висновки. Дівчина підійшла до вікна, яке, чи то в силу особливої люб’язності будівельників, чи в силу їхньої недбалості було розташоване так високо, що підвіконня знаходилось якраз на рівні її носа, і подивилась на небо, рясно всіяне крупними зірками. Погожий буде завтра день, машинально відзначила вона. Чистий, безхмарний, як очі Олеся, коли він дивився на неї, тримав її руку в своїй, цілував…

Кохана…

Якщо це вдячність, то вона глуха. А якщо те, що вона почуває до Олеся, — проста хіть, то вона найнахабніша в світі облудниця, бо бреше сама собі.