Розділ «Глава 12»

Олекса схилив голову, погоджуючись, охопив Лану за зап’ястки, розвів схрещені руки, і поклав їх собі на плечі.

— Я не твій володар, — повторив він. — Це ти заволоділа мною, чужинко. Як тобі це вдалося, не знаю, та і в маренні своєму я бачив тебе. Ти прекрасна. І я знову відчуваю серце.

— Болить? — стрепенулась Лана, якій негайно привидівся серцевий напад, як одне із можливих ускладнень крупозної пневмонії.

— Ні, скніє. Кохана… не йди. Обіцяй, що побудеш зі мною.

З тобою чи під пильним наглядом Світозора та Ромка? І як бути з дружиною? Третя — не зайва, третя запасна?

— Залишайся.

І Лана кивнула. Проклинаючи себе за це, знаючи наперед, що тисячу разів про це пошкодує, побоюючись, що голос зрадить її, викаже її сумніви і муки, вона обмежилась лиш цим кивком. І тоді Олесь спитав:

— А як же звуть мою прекрасну рятівницю?

Спокуса «переполовинити» ім’я, як називав це Світозар, була сильною. І в тому, своєму світі, за подібних обставин Лана так і зробила б. Вона завжди брехала, не вагаючись, особливо, якщо це було в її інтересах — та й хто ж бреше, щоб собі зашкодити? Вона вигадувала для облуди тисячі псевдонімів, говорячи собі «це всього лиш невинне лукавство», чи «мовчати — не значить брехати», чи «то обман заради спасіння, і тільки». Та зараз, майже впевнена, що її ймення не надто порадує короля, вона зненацька вирішила сказати правду. Голу правду. І сказала:

— Світлана. Мене звуть Світлана.

Блакитні очі Олеся розширились, і в них промайнув шок — саме так, не подив, і не осуд, а шок, та вся ця гра емоцій тривала лиш частку секунди, і присягнути в тому, що їй це не примарилось від напруженого очікування саме такої реакції, Лана не змогла б. А король обійняв її міцно-міцно, і промовив:

— Прекрасне, священне ім’я, світлячку мій.

І Лана розплакалась — від полегшення, і від того, що так її називав колись Сергійко.

Блідий, повний місяць загадково виблискував у темно-синьому нічному небі, і було вже далеко за північ, коли Лана поверталась до своїх покоїв вузьким, практично не освітленим коридором. Вони з Олесем гуляли містом — одноосібною владою чаклунки, що врятувала життя королю, вона вирішила, що невеличка прогулянка йому не завадить. Сріблясто-біле сяйво місяця непогано освітлювало місто; можна було розгледіти темні обриси дерев’яних хат, що, мов чудернацькі грибочки, росли там і тут в урочищах ткачів, гончарів, кожум’як, ґрунтові вузенькі вулички, що ділили ці урочища на асиметричні шматки, деревця, схудлі від виснажливої літньої спеки, а над усім цим — кам’яну громадину королівського палацу. Вони тримались за руки, цілувались і говорили — про мільйон найважливіших на світі дрібниць і про кілька речей, які дійсно цікавили Лану. Вона вже здогадалась, що в Рутенії поклоняються Світлу, і розуміла, що ім’я її звучить для місцевих обурливо — так само, як, без сумніву, обурився б істинний християнин, почувши, що хтось назвав сина Ісусом чи доньку — Святою Пречистою, — таке навіть важко собі уявити! Олесь підтвердив цю її здогадку, щоправда, опосередковано, бо мова в них тоді йшла не про віру. Лана спитала в короля, який нині рік.

— Сімсот сорок п’ятий від створення Світла, — прозвучало у відповідь.

— Он як? І хто ж створив Світло?

— Власне кажучи, ніхто. І назва ця не дуже правильна, але так уже склалося… Світло саме себе створило, але відтворила його одна юнка. Хочеш знати, як це було?

— Звичайно, — зачудована, Світлана підвела своє ніжне личко до Олеся — вони якраз стояли на головному майдані міста, де вдень вирував, шумів, перегукувався та перелаювався гомінливий торговий люд, а вночі царював спокій. Перламутрові відблиски нічного світила падали на її коси, нічим не покриті, на вуста, трохи припухлі від цілунків, її очі сяяли, і король, закликавши на поміч усю свою витримку, дивом пригадав, про що ж він говорив.

— О, так. З давніх-давен на цій землі жили люди — працьовиті, розумні та добрі. Вони шанували всі звичаї мудрі, а немудрих зрікались, у спокої й мирі ростили своїх дітей, і все було б чудово, якби не оволоділа їхніми серцями жадоба збагачення. Це трапилось не відразу, а поступово, покоління за поколінням вони втрачали світлий дар чесної праці і натомість здобували собі, старанно плекаючи в серці, жадібність, мстивість та заздрість. Вже ніхто не бажав трудитись, а лише відняти у більш удачливого, чи ще допоки працьовитого свого сусіди все майно, і з того жити — це стало вінцем їхніх мрій. З їхніх душ зникло Світло — вони задушили його у собі, поховали, в надії, що його ніхто не потребуватиме, але прорахувались. Бо Світло Небесне, забачивши, як паплюжать ті люди його світлі паростки, вирішило скарати нечестивців, і пішло від них. Зовсім. І на світі запанувала темрява. Зникли сонце і місяць, зорі і блукаючі вогники, суцільний морок настав скрізь, і не стало ні дня, ні ночі. Не лишилось нічого, що могло б якось зарадити людям і освітити їхнє життя. Спочатку люди дуже від того страждали, та потім звикли потроху, навчилися ватри палити, і так собі жили. Вже люду не бракувало світла, бо пішли з життя ті, котрі хоч щось про нього пам’ятали, а решта просто не знали, що світло існує. Якщо ти живеш у пеклі, не маючи змоги бодай із чимось його порівняти, ти щиро вважатимеш, що це рай. За довгий, безкінечно довгий час, проведений у темряві, зір у них став як у кішки, слух як у кажана, вони пристосувались до мороку, звикли, і продовжувалось таке їхнє животіння не одну сотню літ. І ось, одного разу…

— Сімсот сорок п’ять років тому.