Розділ «Глава 11»

Король закашлявся — ознак ентузіазму, викликаного обіцянками королеви, на його лиці Лана не виявила.

— А де ти була весь цей час? Вишивала?

Браво! В яблучко!

Не треба так явно радіти, раба божа Світлано. Це не по-християнськи.

Ну звісно, ні. Це по-жіночому. І просто по-людськи.

— Ніхто не знав, що за хвороба у тебе, мій володарю, — відрубала королева так, наче це могло зійти за пояснення і поважну причину її відсутності водночас. Спершу Світлана не зрозуміла, до чого тут це, а коли зрозуміла, лють, чорна, як тутешній ліс, піднялася з глибин підсвідомості і затопила нутро, мов в’язкий мул, що лишається в низов’ях після повені, вже потому, як спала вода. Ні, ви тільки погляньте на цю егоїстичну, шкурницьку сучку! Хоче сказати, що боялась заразитися від короля — від свого чоловіка, і тому не заходила до нього?! Та ні, вона вже це сказала — і так спокійно, немов вважала це не просто виправданням, а якимось позитивом, чимось, гідним вшанування! Ну прямо слів немає!

— Так, правда. Цього не знав ніхто. Ні Світозар, ні Ромко, ні чужинка, — король зітхнув, опустивши блакитні очі на рушник — у мокроті все ще спостерігались іржаві прожилки крові. — І всі вони були тут, зі мною. Я бачив їх, навіть коли марив, їх усіх. Не бачив я тільки тебе. А чому, королево? Чи не тому, що тебе тут просто не було?

— При всій повазі, мій пане, — тим же рівним голосом відказала Ія, — Світозар — не король. Не кажучи вже про Романа.

Бурштиновий погляд ковзнув по Світлані, немов зважуючи, чи варта чаклунка, що вилікувала короля, усної згадки, і присуд «не варта» Лана прочитала в тих золотих очах раніше, ніж Ія продовжила:

— А я — королева. Чи можна лишати країну безглавою?

Мій муже, подумай, померли б ми разом, хто сів би на трон? Наш син ще дитя нерозумне.

О, Боже, у нього є син! А, може, ще якісь діти? Цього ще бракувало!

— У тебе на все є відмовка, Іє, — втомлено підсумував король, не дивлячись на неї. — Нема лише душі.

— Я ніколи не ставила власні бажання вище за інтереси держави, — скипіла королева, заговоривши нарешті, як нормальна оскаженіла жінка. — Не те, що деякі!

— В мій город ціла брила полетіла, га? Та люба дружинонько, скажи, як давно ти маєш власні бажання?

І, якщо не секрет, які?

А він вміє бути жорстоким, з подивом відзначила Лана, побачивши, як очі її заволокло сльозами, і тут же здивувалась, чому вона дивується. Він чоловік, а жорстокість у мужчин в крові, мабуть, ще з печерних часів, коли слід було загнати мамонта, а не жаліти його — це по-перше, а друге, Олекса — король. І все ж на одну-єдину крихітну секунду їй навіть стало трохи жаль королеву. Вигляд у тієї був такий, наче її вдарили, навколо рота та під очима різкіше окреслились зморшки, і тепер Лана остаточно переконалася в тому, що запідозрила, вперше побачивши Ію — та старша від свого чоловіка. Не набагато, років на п’ять, але старша. Як же їй, бідній, живеться в країні, де дівчата в тринадцять приводять дітей, а в сімнадцять цілком щиро себе вважають старими? Та королева досить швидко опанувала себе, викликавши цим мимовільну повагу Лани. Зморшки на шкірі кольору свіжих вершків розгладились, немов їх і не було; стримано, але твердо Ія відказала:

— Мій пане, ця суперечка безплідніша від ґрунту в пустелі. Вона ще й прилюдна, а цього не можна допустити. Звели всім вийти — я маю сказати тобі дещо віч-на-віч.

Ніхто не став чекати королівського веління — ніхто, крім Лани, бо вона чомусь вклякла на місці, немов дерево, що пустило коріння в насипну підлогу. І тоді король, звернувши на неї всю небесну блакить своїх очей, тихо промовив:

— Будь ласка.