Розділ «Глава 11»

Коли Лана увійшла в спальню короля, той напівсидів на ліжку, вбраний в чисту білу сорочку, із накинутим на плечі, схожим на лемківський, кожушком, в короні — в усякому разі, саме так Світлана сприйняла срібний гладенький обруч, шириною з її мізинець, на його чолі, в центрі якого сяяв, переливаючись від сонячних промінців, що падали з вікна, всіма барвами веселки, прозорий камінець. Сей символ влади і знак повернення до державних справ чомусь добив Лану, вона хотіла крикнути, що король ще не одужав, та визнала за краще припнути язика, помітивши, як уважно володар слухає Романа. Вочевидь, поняття «медовий місяць» в Рутенії не існувало, бо радник явно знаходився на службі і весь аж упрів, доводячи щось своєму пану — що саме, вона не почула, бо при її появі мова у Романа зненацька віднялася. Навколо ліжка, мов частокіл, стояли старійшини, що загубили десь свого голову, і лікар Юр ще з якимсь юнаком, як і годилось тут, білявим, на думку Лани, теж лікарем. Побачивши її, король так хутко підхопився з ложа, що аж хитнувся, і хоча сильні руки лікарів намагалися втримати його на місці, він звільнився від цих надто турботливих обіймів і зробив крок їй назустріч.

— Що ви робите? — Лана кинулась до нього, забувши про етикет. — Вам не можна вставати, ви ще дуже слабкий!

Охопивши короля за плечі обома руками, вона підвела його до ложа.

— Ви повинні сісти. Навіщо ви взагалі встали? — сердито бурмотіла вона.

— Бо увійшла жінка.

Це просте пояснення чомусь роздратувало Світлану ще більше.

— Я не жінка, я ваш лікар.

Король всміхнувся, проте все ж повернувся у ліжко.

— Одне іншому не заважає.

Тепер Світлана нарешті могла роздивитись його як слід. Крупний — ось перше визначення, яке спало їй на думку. Високий, з розумними, уважними блакитними очима — ніякої сині чи фіолету, лише ніжність весняного неба; пасма волосся кольору стиглого жита недбало падають на шию і скроні, високе чоло і усміх… дратівливий, провокаційний, з тих, які бентежать душу, пробуджуючи в жінках усі можливі та неможливі фантазії, хвилюють і тримають у постійній напрузі. Статурою король не відповідав сучасним вимогам, визнала Лана, не акцентуючи увагу на тому, що для неї в цю мить є сучасністю. Та, як би там не було, на кальку з атлета король не скидався: тут не було ані занадто широких плечей, ані вузьких стегон, ані якихось вражаючих сталевих м’язів. М’язи були звичайними, придбаними в роботі, в тяжкій фізичній праці, а не в тренажерному залі, і вся фігура володаря відповідала лиш одному стандарту — чоловічому. Це був мужчина, і додати щось до цього визначення Світлана не змогла б при всьому бажанні. Король обережно взяв її руку, що все ще лежала на його плечі, своїми довгими пальцями, підніс до вуст і поцілував.

— Дякую, що врятували мене від смерті.

Від теплого дотику ніжних вуст підлога попливла у Лани з-під ніг. Дівчина думала, що впаде, але стояла, як зачарована, дивуючись про себе дисонансу цих чуттєвих, аристократичних пальців із простими, дещо грубуватими рисами обличчя, і ненавиділа себе за те, що уявляє, як витончені руки короля торкаються її щоки, шиї, як опускаються нижче, туди, де під сукнею ховається натільний хрест, а потім… Мрії обірвалися, бо король все ще не випускав її пальців зі своїх, і Світлану з тепла кинуло в жар. Спалах божевільного, неймовірної сили потягу пронизав її, як спис, і вона здригнулась, не пригадуючи, чи хотіла когось із такою силою в тому житті. Ні, ніколи, інакше вона б цього не забула. Навіть самої пристрасті, без її логічного завершення — не забула б.

— Як вас звуть? — спитала вона, аби щось сказати. На вустах короля промайнуло щось, схоже на гіркий усміх, а може, їй це тільки примарилось, бо він швидко відказав:

— Олесь.

— Це скорочене від Олексія?

— Скорочене? — здавалось, він не розуміє, про що йде мова. — О, так, тобто ні. Моє родинне ім’я — Олекса.

— І який — перший чи другий?

— Не перший, і не другий, — питання чужинки ставили його в глухий кут, але чомусь не дратували. — Просто Олекса — і все.

— Єдиний, — пожартувала Світлана, та, раніше ніж відлуння цього слова розчинилося в повітрі, із жахом зрозуміла, що це не жарт. Принаймні, для неї.

— Це ви сказали, не я, — голос короля впав до шепоту. — І мені приємно це чути.