Розділ «Глава 10»

Голос короля зазвучав хрипкувато. Світлана подумки вилаяла — його за те, що, переборюючи біль, оповідав їй казки, а себе — за те, що слухала їх із таким захватом.

— Все, розмовам на сьогодні кінець, — суворо звеліла вона. — Я ще прийду під вечір, та обіцяйте мені, що ви трохи поспите, і більше не будете говорити. Бережіть себе.

— Заради вас?

Не відповідаючи, Лана швидко вийшла з ложниці.

Вона дотримала слова і зайшла до короля після сходу сонця — він спав, і вона не стала його будити. Зробивши передостанній укол і приклавши руку до чола — температура практично нормалізувалась, Лана повернулась до себе і, вмостившись на вузькому ліжку, спробувала заснути. Їй довго це не вдавалось, і стулила повіки вона ледь не на світанку, і їй негайно привидівся дивний сон. Взагалі-то сни вона бачила рідко, а після того, як померли Сергійко й син, практично ніколи, і вважала це милістю богів. Ще б уві сні тривожили її душу дорогі небіжчики, являючись живими, ще б під покровом ночі оживали кольорові картинки давно понівеченого щастя, шматуючи душу покликом, якому неможливо під датися, і тоді вона напевне б збожеволіла, а так… Ніч була для неї лише глевким мороком, темним проваллям, у яке вона летіла, ледь заплющивши очі, виром темряви, який щоразу виносив її до вранішнього світла — не щасливу і навіть не спокійну, зате приглушену, із приспаним сердечним болем. Та перший свій кольоровий сон за вісім років вона побачила, щойно потрапивши в любимий Львів — магічне, загадкове місто, яке принесло їй щастя і забрало його з однаковою, недбалою легкістю, і був він про синочка, а другий наснився їй невідомо де. Він був містичним, як і країна, в якій вона опинилась. Сон у сні, марення в ілюзії. Видиво у тозі міражу. Фантом — занадто реальний, як для самого себе.

Їй привидівся чудернацький темний ліс, з мавками і лісовиком, і вони із Сергійком, що блукали у пошуках галявини. Вони все йшли та йшли, продирались крізь чагарники, густі, колючі, вони тримались за руки, і начебто любили одне одного, та Лана все ніяк не могла пригадати, чи проходив Сергійко випробування водою, і від того нервувалась, а галявини все не було, лише попереду раз у раз блимала якась світла, розмита пляма — то підморгувала їм, зупиняючись, то втікала, мов зацькований заєць. І коли вже стало зрозуміло, що сонце ось-ось зайде, а галявину вони так і не знайшли, Сергійко випустив руку Лани і пішов, не озираючись, вперед — так хутко, що вона за ним не поспівала, хоч і бігла, і кликала його, захлинаючись риданнями. Сергій зник, розчинився у чорноті лісу, а Світлану, яка вклякла на місці, безпорадно озираючись і заламуючи руки, сердитий голос з небес попередив: за те, що вона не пройшла випробування, у неї віднімуть сина. Лана страшно закричала і, прокидаючись, зрозуміла, чому помирають ті, що не пройшли випробування. Їхні серця зупиняються зовсім не через брак віри, а від болю та жаху. Пробудившись, Лана ще якусь мить не могла повернутися в реальність; вона хапала ротом повітря, немовби і справді довго за кимсь гналась, а коли нарешті отямилась і підвела очі, то від полегшення ледь не заплакала.

Над нею стояла Зоряна.

Вона повернулась.