Розділ «Глава 10»

Зробивши укол, дівчина промацала свою торбинку, що так і лишалася лежати на підлозі, біля ліжка короля, на предмет наявності ампул. Залишалось ще дві повні — вечір та ранок. А потім вона може бути вільною. Може йти.

Куди?

Хороше питання. Шкода лишень, що відповіді нема.

— Ви чомусь сердитесь на мене? — ця тиха фраза пролунала так, наче хтось клацнув батогом. Світлана пересмикнула плечами.

— Ні. З чого ви взяли?

— Ви не розмовляєте зі мною.

— А я повинна?

— Ні, якщо вам не хочеться, — сумно погодився король.

— Але мені хотілося б, щоб ви захотіли. Я звик до вашого голосу. Він дивовижний. Ніжний, як лебединий пух, навіть коли ви говорите різко та уривчасто, як-от зараз. Скажіть іще що-небудь.

— Вам слід відпочити.

Король зітхнув:

— Вам говорили, що я задихався?

— Так.

— І що?

І я бігла боса, збиваючи ноги у кров, від воріт до палацу, бо думала, що ти помираєш.

— І я прийшла перевірити, як ви. Щаслива, що то була лише…

— Що?

Коханка.

Лана ніяк не могла втямити, на якій підставі вона почувається зрадженою. І чи жінки потребують для цього якихось підстав взагалі?

— Помилкова тривога.