Розділ «Напролом»

— З мого боку жодних, — відповів Марк. — Проте є гарантії з боку здорового глузду. Якби я дійсно бажав здійснити нью-йоркську справу з найбільшим ефектом, то мав би усе зробити без попередження. Погодьтеся, за ці дві години ви зможете застрахуватися від найжахливіших наслідків. Якби мені потрібна була смерть невинних людей, я б не влаштовував цього спектаклю. Мені ж хочеться лише одного — піти звідси живим і загубитися. У мене, як ви бачите, практично немає фінансових вимог. Я кажу «практично», тому що деякі фінансові питання ми ще обговоримо під час вашої наступної появи тут, але грошей від вашого уряду я не вимагатиму. Це не терористичний акт, я лише маю захистити своє життя, бо ви не залишили мені іншого виходу.

Я зрозумів. Марк влаштував щось у Нью-Йорку для того, щоб диктувати свої умови тепер. Щось настільки жахливе, що умови його приймали одразу. Щось таке, проти чого неможливо діяти. Він здатний на це. Напевно, знову я надто рано його поховав і, слухаючи фебеерівця, дедалі більше переконувався, що шанси вибратися звідси у цього супермена реальні. Але була ще одна обставина. Разом з Марком я «поховав» і нас. І те, що Марк зараз рвоне звідси напролом, ще не означало, що шанс вибратися з’явиться і в нас. Щойно піде цей парламентар, я мав почати власні переговори з Марком. Інакшого виходу у нас з Інгою не було. Але які аргументи у цих переговорах я міг надати? Враховуючи ситуацію у Нью-Йорку і наявність на ньому такої кількості вибухівки, Марк, безперечно, міг скористатися заповітним рахунком і без мене. Очевидно, це й було метою «рятівника цивілізації». Хіба пообіцяти йому ковтати оту сироватку і трахатися з ким накажуть. Це був чорний гумор, який не сприяв підняттю духа. Але чомусь воно прийшло на думку. Чомусь Марк дорожив нами, принаймні до цього часу. І я згадав про флешку у кишені. Те, що залишилося від схову Стенлі. Чи може вона допомогти нам? І якщо так, то як її використати?

Обережно повернувши голову, я глянув на Інгу. Вона притислася до підлоги і дивилася на мене. Просто мовчки дивилася.

— Не бійся, — прошепотів я губами.

Вона зрозуміла і лише ствердно кивнула.

— У вас поранений, — вказав на Стенлі фебеерівець. — Дозвольте забрати його для надання медичної допомоги.

— Ні, — заперечив Марк. — Облиште цю людину. Проте можете прислати сюди медичного працівника, але залишиться він тут і піде потім зі мною.

— Сумніваюся, що він зможе йти, — промовив фебеерівець.

— Поїде, полетить, — спокійно сказав Марк, закриваючи це питання. — Тепер ще одне. Якщо ви приймаєте мої вимоги, прошу вас офіційно, як представника влади, звернутися до усіх присутніх у залах. Бачите, я не прошу вас прибрати снайперів з навколишніх будинків, бо ви добре розумієте, що моя загибель вам не на руку. Люди, які поруч, можливо, охоронці, які причаїлися на поверхах, ще не впевнені у цьому. Зверніться офіційно до них.

— Можливо, краще взагалі вивести їх звідси? — запропонував фебеерівець. — Погодьтеся, вони вже не грають ніякої ролі.

— Зараз так, але з інших міркувань про це не може йти мови. Прошу вас.

Усе йшло чітко. Навіть коли знімається кіно, не обійтися без дублів, а тут…

— Увага! Я представник ФБР Брайан О’Лірі. Прошу усіх, хто у приміщенні банку, слухати мене. Ця людина, з якою я від імені уряду Сполучених Штатів веду переговори, зараз контролює ситуацію у банку, де ми перебуваємо. Я прошу всіх поводитися спокійно, залишатися на своїх місцях і виконувати його вимоги. Це наказ уряду. За дві години усі присутні будуть вільні, я це гарантую.

— Прошу вас іти, — промовив Марк.

Тепер я мав починати нові переговори, але так і не наважився, згадавши про Стенлі. Очевидно, варто було зачекати. І дійсно, майже одразу у приміщенні з’явилися чоловік і жінка у спецодязі медиків. Стенлі вкололи щось, перевернули на спину і забинтували руку, а потім наклали пов’язку і десь на тулубі. Видно було погано, адже я лежав. Поранений стогнав. Медики пішли, але я знову не встиг. Марк наказав журналістській братії по одному підходити до нього і складати окремо камери та касети з плівками. Зважаючи на літню спеку, усі представники преси були у легкому одязі. Та попри це, він обшукав кожного, поки інші лежали, розкинувши руки. До купи пішли навіть їхні мобільні телефони.

Далі Марк попросив присутніх не лякатися, і з відстані майже десяти кроків з відібраного у Стенлі пістолета, практично не цілячись, продірявив обидві відеокамери, які контролювали цю частину зали. Потім наказав представнику банку негайно принести з приміщення охорони усі відеокасети, які були зараз у записувальній апаратурі.

Він знав, що робить. Знав навіть скільки касет одночасно має бути у відеомагнітофонах служби охорони банку. Марк уміло та свідомо страхувався, щоб не залишилося бодай якоїсь інформації про те, що він тут робив. І це значною мірою було на руку і нам.

А час ішов і я нервував уже з іншого приводу. Мені потрібно було якось втрутитися в ситуацію і поговорити з ним, який вдавав із себе незнайому людину. Принаймні оте «хей, ю!» свідчило про це. Кому воно призначалося? Усім навколишнім, щоб не запідозрили, що ми знайомі? Чи мені, щоб не розраховував на особливе ставлення з його боку?

Далі просто посеред зали запалало вогнище. Марк забаг відключення пожежної сигналізації і плівки разом з камерами та телефонами вже горіли, облиті якоюсь гидотою. А перед ним стояв блок, без якого був неможливий подальший відеозапис узагалі у приміщеннях усього банку. Час спливав. Коли це все горіло, уздрівши, що обличчя Марка повернуте у наш бік, я підніс руку, вимагаючи уваги до себе, але він заперечливо похитав головою і жестом наказав опустити її.

Коли згоріли плівки, у залі знову з’явився Брайан О’Лірі.