Розділ «Той, хто сидить у норі»

Її обличчя спочатку знову висловило подив, а потім — я це бачив — на ньому промайнула згадка про те, що усе потрібно робити точно так. Можливо, навіть вона згадала про той недоречний головний біль і свою нестриманість, за які тепер розплачується. Вона зачинила за ним двері і провела до кімнати. Хлопець розклав на столі піцу і пішов за Інгою на кухню. Я зрозумів задум Стенлі, якщо, звісно, це не було підлаштовано. Але яким чином?

Ні, це не скидалося на театр. Інга була собою. Хлопець теж поводився природно і у квартирі більше нікого не було — усе це й фіксувала камера. Двері зачинилися і зображення вимкнулося. Перед цим Інга намагалася розпитати його, де я і що це означає, але підліток тільки розводив руками.

Я продивився фрагмент ще кілька разів, отримуючи від Стенлі пояснення. Це було вигадано дотепно.

— Зауваж, — дивлячись в очі, промовив Стенлі, — при бажанні я міг би у коробку з піцою підкласти вибухівку. І тоді залишився б тільки один двійник Емісара. Це повертаючись до твого питання, можна мені вірити чи ні.

Дочекатися години, коли за сотню миль звідси увімкнуть ще один телефон, виявилося важко. Десь далеко, я не знав де, ще одна людина зараз складе два телефони докупи і я телефонуватиму саме туди, на один з них. Другий апарат з’єднається з Інгою. Розмова у такий спосіб відкидала можливість відстеження нас із Стенлі по мережах мобільного зв’язку. А щоб не наражати на небезпеку і ту людину, Стенлі відвів мені лише чотири хвилини. Ще один мобільний телефон був у коробці з піцою, і я сподівався, що Інга його знайшла. Тоді нашої розмови взагалі ніхто не почує.

Добряче холодило під грудьми, коли, глянувши на годинник, я натис кнопку виклику. Там почулися гудки, клацнуло і нарешті вона відповіла.

— Привіт, сонце… — здавалося, я промовляю це чужим голосом, але така форма звертання мала свідчити, що це дійсно я.

— Господи, де ти пропав?! Що це означає?? Я третій день місця собі не знаходжу і не знаю, що робити! — Інга наїхала по повній, але почувши моє мовчання, вчасно виправилася і промовила вже інакшим тоном: — Привіт, любий. Пробач.

Така відповідь також мала означати, що це дійсно вона.

— Як твоє здоров’я? — увесь холонучи, запитав я.

— Здоров’я нормально, — відповіла Інга. Саме ці два слова мали засвідчити, що у неї нічого не сталося і вона у безпеці. — А ти як?

— Так собі. Похвалитися не можу, — у мене відлягло від серця від усвідомлення, що принаймні її не тримають у заручниках.

— Що сталося? — голос її здригнувся.

— Послухай мене, Інго. Я не можу говорити довго. І телефонувати найближчим часом також не зможу. Не перебивай!!! Твої жіночі проблеми дійсно внесли корективи. Ти розумієш мене?

— Так… — тихо і розпачливо промовила вона. Цей не притаманний для неї розпач наче ножем різонув по моєму серцю, яке хоч і було не таким як у всіх, проте добре вміло сприймати і боліти.

— Але тепер уже нічого не вдієш. Будемо викручуватися. Сиди там, живи як живеш. Гроші у тебе є. Чекай.

— Скільки?

— Я не знаю. Повір, не знаю.

— Що сталося? Ти не можеш говорити?

— Можу, але це не телефонна розмова.