Розділ «Ху із ху»

— Чому?

— Надто великі гроші. На таке не заплющують очей. Такі справи не забуваються через те, що сплив термін давності.

— А хто ж ви у цій справі? Чому знаєте про усе так достеменно? — і я осікся, розуміючи відповідь наперед.

Дійсно, Стенлі лише поблажливо посміхнувся:

— От цього я тобі сказати не можу. Причина тобі відома, я казав.

— Ви і є Іванов або Емісар… — це вирвалося само.

Тепер він посміхнувся широко, хоча й не відкрито, не від душі:

— Жодним з них я не можу бути хоча б з причини невідповідності віку. Як один, так і інший значно молодші. Емісар твоїх років — чого б інакше була така гонитва за тобою? До того ж, серце моє у типовому положенні, можеш переконатись. Іванов також не стара людина. Тож якщо ти потрапиш до когось із наших… хм… конкурентів і на допиті висловиш таку думку, її не слухатимуть, адже як одним, так і іншим це відомо.

— А звідки відомо американцям, якого віку Емісар і яке у нього серце?

— Один з людей Іванова втік до них, — пояснив Стенлі. — Звісно, цей агент не знав ні про гроші, ні про переворот, що готувався у тій країні. Знав лише, кого вони розшукують. Американці самі додумалися.

— Гаразд… — я вже не почувався у схожому становищі, як і перед Марком свого часу, адже Стенлі говорив про цілком реальні речі, проте була потреба остаточно розставити всі деталі на свої місця. Тим паче, одна з них аж ніяк не вписувалася в намальовану Стенлі загальну картину. — А як же тоді Інга? Чому вона опинилася у цій круговерті? Там що, була ще таємна співробітниця жіночої статі? І також з «правим» серцем?!

Це був доволі відповідальний момент. Ставлячи таке питання, я починав балансувати на краю. Принаймні у протиборстві з цим старим. Звісно, я не збирався приймати на віру усе, що він казав, як і вірити у його добре ставлення до мене. У справах такого роду не буває доброго ставлення. Просто кожен має власні інтереси. І якщо чиїсь інтереси збігаються з твоїми, то на добре ставлення можна розраховувати. Але за годину його інтереси можуть змінитись і тоді… Тому я прагнув зберегти хоч якісь козирі щодо нього. А загальна перевага, безперечно, була аж ніяк не на моєму боці.

Що я міг узагалі протиставити цьому старому? Хіба що, напевно, зумів би придушити його у відкритій бійці голіруч. І то ще хто зна… Хто він і що може приберегти на цей випадок під своєю дряблою шкірою? Можливо, я швидше врятувався б, якби довелося втікати на власних двох. Більше ніякої переваги я не бачив. І господарем становища у цій конкретній ситуації стовідсотково був він. Тому я мав берегти геть усе, кожну дрібничку, яка у вирішальний момент могла б зіграти мені на руку.

Очевидно, Стенлі знав про мене усе те саме, що й Марк, який прийшов до мене по слідах Інги, і тому ці двоє, один з яких уже небіжчик, цілком могли бути «не в курсах» про моїх гостей, які прикидалися СБУ, про пенсіонерів, які загинули, аби полякати мене, про таємний склад та Іллю. Лише тепер я остаточно зупинився на тому, що ці люди були росіяни. Можливо, вони готували мене до використання підставним Емісаром, тому що втратили надію розшукати справжнього. А потім з-під їхнього носа нас вихопили американці. Саме американцями тепер я упевнено вважав тих, хто вивіз нас з Інгою у фурі через кордони і переправляв літаком, визначаючи дорогою справжній стан наших організмів. Саме американцями слід було вважати тих, у кого нас так зухвало, просто у повітрі, відбив Марк. От з цього погляду й мала б починатись обізнаність цього старого щодо моєї персони. Тому я вважав за потрібне берегти у таємниці все решту, чого він, імовірно, не знав. І заглиблюючись у дискусії з ним проти ходу часу, я ризикував несамохіть виказати йому цінну інформацію або ж викликати підозру щодо правдивості своїх слів.

Але не зачепити цього я також не міг. Інга була у вибудуваній ним системі тим, що найбільше потребувало пояснення, а для мене ще й тим, що викликало найбільший головний біль.

— А я все чекав, коли ти це запитаєш, — скривився Стенлі. — Немає тут ніяких неймовірних співпадінь. Зате є доволі звична річ — елементарна, навіть я б сказав, дитяча помилка людини, яка робить важливу справу у психологічній напрузі. Отож, помилився і наш друг Емісар. Вигадавши такий дотепний спосіб отримання грошей, серед своїх ознак він просто забув указати стать. Забув отаку найочевиднішу людську ознаку! І угода з банком оформилася документально без неї. То ж формально Емісаром тепер може бути й жінка, аби тільки мала усе решта те саме. Погодься, кумедна помилка, хоча й не фатальна. Просто припустившись її, Емісар не використав нагоди зменшити коло можливих претендентів «бути ним» ще удвічі. Ну і, звісно, якби не ця помилка, ти б не мав хмм… задоволення познайомитися з такою неординарною жінкою.

Пропустивши його заштрик, я подумав зовсім про інше. Ми з Інгою ставали наче пов’язаними жахливим ланцюгом. Оступившись, кожен з нас міг потягнути у прірву іншого.

— Ось такі пироги, друже, — мовив Стенлі, закладаючи ногу на ногу. — Тепер хтось із вас зайвий. Отримавши Інгу, росіяни не можуть скористатися нею як Емісаром доти, доки знають, що ти живий і протилежна сторона може пред’явити тебе як другого Емісара. Тепер ти розумієш, що її життя прямо залежить від того, наскільки надійно ми зуміємо заховатись.

— І які ж ваші плани? — не витримав я.

Він знову їдко посміхнувся: