Розділ «Експортний варіант»

— Иги… а ти до усього ще й дуже гарна та сексуальна… — продовжував я.

— А це вже не має значення, — цілком серйозно зітхнула Інга. — Хоча тобі також нічого не бракує.

— Дякую, — промимрив я. — А навіщо нас двох? Якщо з точки зору твоїх теорій…

— І це пояснюється, — вона поміняла ноги місцями і продовжувала. — Можливо, операції потребують двоє людей. Я читала, часто бувають ускладнені аномалії такого роду. Ми начебто здорові. Коли ми закладалися ще в утробі наших матерів, наші органи просто встановилися навпаки і все. А іноді це ще супроводжується іншими аномаліями. Дехто з таких дітей взагалі не виживає. Дехто живе і мучиться. От могли народитися, припустимо, близнюки з однаковою аномалією. Про подібне я десь читала, давно вже. Уяви, що вони вони потребують пересадки. Потрібно двоє донорів-аномалів… А можливо, вони просто страхуються. Операція складна, небезпечна. Швидше за все, такого взагалі у світі ще ніхто не робив. Що як не вийде? Тоді одразу буде орган на другу спробу.

— У тебе фантазія — позаздрити можна, — невесело посміхнувся я. — А навіщо ж нас перти хтозна звідки? Везти контрабандою, ризикувати…

— А тому що там у них, в Європі чи Штатах, більше глуму буде, коли двоє таких людей зникнуть одночасно. І шукатимуть їх, я гадаю, крутіше, аніж у нас. Усе перевернуть! А тут країна суцільного хаосу. Хто кого шукатиме?

— Ну, мене точно не дуже шукатимуть, — погодився я. — А на біса, ти мені поясни, у такому разі вони мені вже стільки часу мізки пудрять? Навіщо цю херню в ногу зашили?

— А щоб ти нікуди не подівся, поки мене знайдуть!

— А з тобою навіщо змусили знайомитися? Чого було не хапнути нас поодинці і так само не завезти у цій фурі куди потрібно? А мені навіщо спеціальні знання і навички? Навіщо я третій місяць всяку херню вивчаю? Це що, впливає на властивості донорського органа?

Але в неї і на це, очевидно, була відповідь. Тільки я не дав сказати. Просто мені набридли розмови про те, як мою печінку вирізатимуть у підпільній операційній.

— Знаєш, — заявив я зі зла, щойно Інга розкрила рота, аби відповісти, і навіть не думаючи, чи існує насправді така ймовірність, — у мене інша версія того, що відбувається. І вона значно краще вкладається у факти, що ми маємо. Нас везуть, щоб ми їм зробили дитину. З якоїсь причини їм потрібна дитина від таких людей, щоб обоє були здоровими і при цьому отакими «дзеркальними» аномалами. Для цього нас познайомили, побачили, що у нас гарно виходить… Тож нас чекає приємне дозвілля. Скоро нам дадуть багато вітамінізованої їжі і м’яке ліжко.

— Н-да… — з докором похитала вона головою. — Я розумію. Цей варіант тебе б влаштував значно більше. А я мала б виношувати, потім народити, а потім віддати дитину. Звичайний чоловічий підхід. І все нашими руками. А ти дивуєшся — як так, стільки мужиків, а нормального знайти неможливо.

— Гаразд, — зітхнув я. — Давай про таке взагалі не будемо. Бо у подібних фантазіях можна зайти так далеко, що збожеволіємо швидше ніж доїдемо. А нам ще знадобиться і глузд, і витримка. Ніж отаке слухати, я б краще вже про мрії розповідав. Усе ж приємніше.

Інга заплющила очі і сиділа так довго. І за цим зовнішнім спокоєм і незворушністю, за здатністю прагматично обговорювати подібні речі я все-таки бачив натягнуті до межі можливого нерви. Є сильні жінки, але і в них своя межа. І коли вже у них рветься — наслідки незрівнянно важчі, аніж у тих, хто рюмсає з першого-ліпшого приводу. Я не хотів, щоб у неї порвалося. Просто не зміг би дивитися на це.

Вона розплющила очі і промовила:

— Гаразд. Розкажи, будь ласка. Я хочу знати.