Розділ «Глава 6. Слоненя на кризі»

— Ну, любий, «все ще» — це не зовсім вірно сформульовано. Я знову сама, але це мене більше не лякає, — несподівано заявила.

— Он як? — не повірив.

— Точно тобі кажу, — відчула напад натхнення, — нарешті навчилася любити своє життя таким, яким воно є. Не хочу більше здаватися ні розумнішою, ні щасливішою за ту, якою є зараз. Я живу, як можу. А якщо в мене не виходить затримати у своєму житті когось довше, ніж на півроку — значить, така моя карма.

— Це ти мудро сказала й дуже красиво. Я завжди захоплювався твоїм умінням висловлюватися… Але, може, поїдемо до мене?

— Додому?

Звісно, мене запрошували в студію. Але не хотілося зайвих рухів. Я була не зовсім твереза, лінива та сонна. І він одвіз мене додому. Просто поцілував у щічку та про всяк випадок перепитав, чи не хочу пригостити його кавою. Пояснила, що каву пити вже пізно.

— Тільки каву пізно? А зустрічатися з тобою для мене не пізно?

Я могла б йому сказати, що ми не будемо зустрічатися, бо він з’явиться наступного разу ще через рік чи трохи менше, і знов буде намагатися збагнути, скільки усього різного зі мною встигло трапитися, поки він робив чергову дитину. Можливо, мене вже не можна буде знайти за цією адресою, а він ніколи не потурбується пошукати. Мало того, міцніла впевненість у дуже швидких змінах, які ось-ось мають статися, — тільки я не знала, що конкретно зміниться.

Але все це лірика. Моя реальна подруга з реального життя звалилася на голову з новим коханням, повним заплутаних переходів та несподіваних поворотів. Мене захоплювала її здатність закохуватися кожен раз по-справжньому й перетворювати одноразовий ні до чого не зобов’язуючий секс на яскраву пригоду з незвичайними почуттями. Єдине погано: відходила від цих зустрічей дуже довго та не завжди легко. Цього разу подзвонила мені акурат о восьмій ранку й радісно повідомила:

— Я зустріла такого чоловіка! Марго, ти будеш заздрити. Це зрілий самотній красень не без грошей.

Останні слова відкарбувала окремо, з великими паузами, очікуючи, що вразить мене до самого.

— Де ти його взяла?

— Пішла на прийом, записалася на консультацію, а далі — секрет фірми, — промовила, сповнена гордістю.

— І чого ти так радієш?

— Він розтанув.

— Він щось запропонував тобі?

— Ні, — трохи не обурилася подруга, — він не може собі такого дозволити. Стан у суспільстві сковує його, але мені втрачати нічого… Ти розумієш мене?

Правду, кажучи, я її не розуміла. Нащо лізти туди, де буде певний програш?

— Я тобі щиро співчуваю, — відверто сказала я. — Нічого путнього з цього не вийде. Ти втратиш купу нервів, а ніхто й не помітить. Ти просто будеш стояти перед глухою стіною. І знаєш чому? Бо він звик, що весь світ крутиться навколо нього, що всі навкруги про щось його просять і через одного — його боржники. Він поблажливо прийме твоє захоплення, але ніколи не здогадається, що можна відповісти хоча б чимось.

У слухавці стало тихо. Я впізнала цю тишу. Моя подруга мовчала так, ніби її розстроїли або облили крижаною водою. Я збила її з пантелику й залишила без світла на невеликий проміжок часу. Було прикро, що саме я принесла погану звістку, але її постійні хибні кроки засмучували вже й мене.