Розділ «Глава 2. Країна великих дерев»

Випадковість — ніщо. Випадку не існує.

Ми назвали так дію. Причину якої не розуміємо.

Вольтер

Я не люблю довго думати про одне й те ж саме, але відчула потребу розібратися, чому сьогоднішній день видався особливим.

Прокинулась о сьомій, покрутилася з півгодини й зрозуміла, що в мене безсоння. Останні два місяці почала помічати в себе бажання розглядати себе подовгу в дзеркалі, відчувала постійну стомленість, худла та переймалася через дрібні негаразди. Подібний стан був викликаний моїм хаотичним способом життя, кількома роботами, у яких я плуталася не менше, ніж у своїх партнерах, і уламками особистого життя, що літали навкруги, мов шматочки дзеркала лютої Снігової королеви. Єдині мої довготривалі стосунки тріщали не тільки по швах, а й в усіх інших слабких місцях. Мене почав злити мій останній партнер (назвати його коханцем не повертається язик): дратувало, як він жує, ковтає, як тупо лежить на моєму дивані перед телевізором, як я йому підшукую, а він кидає одну роботу за іншою; дратувало, що він вдень спить, а вночі ходить до комп’ютерного клубу, бісило, що в нього почав з’являтися животик, а його слова про любов, дітей та шлюб викликали напівзапаморочливий стан. Він просто існував і не замислювався над моїм вічним пошуком. Що в нас було спільного? Я не могла відповісти на це запитання. Певна річ, жити в моїй оселі йому було набагато зручніше, ніж у своєї мами — мене майже ніколи не було вдома, до того ж, я невибаглива в побуті. Моя кухня укривалася пилом, каструлі ржавіли від невикористання, крани у ванній ніколи не перекривали воду, шпалери ось-ось мали впасти — в мене було типове холостяцьке помешкання. Будь-який мій супутник через певний час заважав мені пересуватися у власному просторі, і кожен вечір я з неприємною здивованістю констатувала чужу присутність у своїй квартирі. Я мріяла, щоб вони зникали, як тільки набридали мені, але такого щастя не траплялося: кожен раз треба було пояснювати, скандалити, ранитися і обпікатися. Чоловіки не розчинялися у повітрі, як тільки відчували прохолоду, і останній друг теж проявляв неабияку твердість характеру. Його зовсім не засмучували мої нові друзі, що почали з’являтися кожен місяць; він не питав мене, де саме я вешталася до півночі, спокійно спілкувався з моїми коханцями по телефону, не спав зі мною (тобто, не займався сексом) вже з осені, і в мене народилася підозра, що річ тут не в коханні, а у відсутності житлової площі. Коли ми перетиналися при світлі дня, я намагалася знайти в його неголеному покруглілому обличчі милі колись риси, після марних пошуків я розглядала його чорний, зім’ятий, вкритий чужим волоссям та килимовим пухом костюм, і мені не вистачало сил навіть полаятися з ним. Чого було нервувати, якщо ми з ним не були одружені? Щоб там мені не казали, а печатка в паспорті має магічне значенні для більшості людей. Я була кілька років у шлюбі, але насолодитися заміжжям мені не дали змоги юність та максималізм. Мені й досі здавалося, що в мене має бути по-особливому справжнє подружнє життя. В результаті, вже досить довго в мене періодично жили чоловіки, з якими було приємно щось починати, але усі вони поступово ставали чужими й залишали мою квартиру з більшою чи меншою кров’ю. Я читала спочатку жіночі журнали, потім почала вивчати чоловічі — не допомагало: я з чоловіками думала в полярних площинах. Не знаю, що було причиною, але десь я прочитала, що в чоловіків і жінок різний ферментний склад головного мозку. Мабуть, у мене з ними була дуже велика різниця, і ніколи не залишалося жодної надії на тривале щасливе сумісне життя. Страшно сказати, але усі чоловіки хотіли грати лише епізодичні ролі в коротких сценках мого життя. У мене все було нашвидкуруч: кохання, пригоди, проза, робота.

З роботами, у принципі, усе було гаразд, але їх весь час було декілька. Гроші капали з різних підробітків, і я не знала напевне, що буде через три дні. Колись це було весело, потім я просто терпіла подібний стан речей. Іноді така ситуація мене влаштовувала, а зрідка страшенно дратувала. Дратівливість супроводжувалася розривом або проміжною сваркою з моїм супутником і довгими роздумами на балконі з гіркуватим присмаком сигарети про моє місце в цьому житті, про сенс життя взагалі, про майбутнє, яке лякало, про минуле, що вже розпливалося, про людей, які самі приходили в моє життя і самі його залишали. Я ніколи не знаходила відповідей, напад меланхолії зазвичай минав сам собою, і я розуміла, що всі мої інтелектуальні перверзії — це безнадійно затягнутий з підліткового періоду перехідний вік та дефекти виховання у дитинстві. Не спати безкінечно неможливо, природа перемагала, я засинала і прокидалася з твердим рішенням не звертати уваги на особисте життя і працювати над собою в плані кар’єри. Треба було тільки визначитися, куди докладати зусиль. Зробити таку дрібницю в мене ніколи не виходило, і навіть на тлі оптимізму в мене завжди маячив привид гидкої липкої депресії, з якою ми міцно зв’язалися ще в юності.

Ясна річ, за десять років усе змінилося, а залишилися тільки такі вічні цінності, як цигарки на балконі, самоаналіз під кронами старих паркових дерев. Я любила гуляти тихими парковими алеями — там було багато простору й добре думалось.

Парк з дитинства був для мене країною великих дерев. У сонячному настрої, під розлогими кронами можна було припустити, що світ великий, чарівний і відкритий. Але якщо настрій був поганий, туманний краєвид тиснув 22 своєю безкінечністю. Я любила стояти в сутінках на пішохідному містку, щоб глибоко піді мною, як світлячки, снували туди-сюди машини з своїми хазяями. Я любила сутінки, коли ще не зовсім темно, але яскраве денне світло вже поступилося місцем легкій прозорій темряві. Вже багато років я люблю саме цю годину доби та чекаю, коли зустріну чоловіка з тими ж уподобаннями.

Мені треба було десь переосмислити розмову з блакитнооким чоловіком, і я піднялася на гору. Я пішла тим самим маршрутом, як і в той далекий день, коли плакала із-за несподіваної гіркої правди, яка сьогодні виявилася сміттям історії. У мене виникло багато запитань, головним серед яких було: що проповідував мій гуру. Відчувати свою особливість і таємничість було приємно, але я побоювалася давати волю фантазії — занадто часто приходило прозріння і жорстке приземлення. Я пам’ятала, скільки важких переживань я вигадала собі після нашої тодішньої розмови, як боролася з вітряками, а було це нікому непотрібно. Я крокувала по пам’ятних місцях, і знову все згадувала.

Тоді я закрила очі темними окулярами, не зважаючи на похмурий по-осінньому вечір, і дала собі плакати до несхочу. Я б залюбки полаялася з коханцем, розбила б пару тарілок, розірвала б кілька непотрібних зошитів, подзвонила б колишньому чоловікові додому, але в межах досяжності не було ні коханців, ні чоловіка, ні зайвих зошитів. Тоді мені довелося настраждатися сповна та трохи пофілософствувати. Натовп на вулиці в годину пік дратував мене: треба було підлаштовуватись під його темп, притримуватись одного боку руху та робити невиразне обличчя. Треба було також кудись поспішати, а мені зовсім не хотілося у свої рідні чотири стіни, які вже тоді були тільки стінами.

Я прагнула тиші та великого простору. Де можна усамітнитися у великому місті? Де завгодно, у великому місті усюди один, але коли хочеться зустріти замріяних в асортименті, — треба прямувати до парку. Більше за все я любила мовчазні великі дерева, великі краєвиди та прозоре синє небо. Пішохідний місток завжди був для мене місцем медитації та самоаналізу. Щоб розібратися у психологічних колізіях, я попрямувала до парку і в той доленосний день. Мені було самотньо, сумно і страшно, а попереду в мене було незрозуміле вкрите туманом життя. Я дивилася з містка вниз, і до мене приходило знайоме почуття: тут з’являлася повна й неперевершена самотність. Я дивилася у нікуди, і мені здавалося, що крім мене ніколи нікого в світі не існувало, і цей факт ніяк не виправити.

Сьогодні мені було не так самотньо та сумно, але я почувалася невпевнено. Чому, тільки я змирилася з думкою, що я сіра посередність, і мені вже нічого не хотілося, трапився незнайомець з претензіями духовного наставника? Мені вже не хотілося зайвих рухів, яскравих переживань, тривалих пошуків — тільки вирішила просто пожити, не торкаючись високих. Блакитноокий чоловік зацікавив мене: я не вірила, що чоловіки можуть рубати з плеча, кардинально щось змінювати, самовдосконалюватися, чогось прагнути… Я не дозволяла собі змінювати своє переконання після короткої розмови. «Дива не трапляються, — прищеплювала собі думку. — Все, що я почула — маячня морально нестійкої людини. Люди не змінюються, і нема ніякого вищого сенсу й загального руху. Забути все та спокійно тягнути свій життєвий тягар.»

— Ти гадаєш, вона підходить?

— Краще не буває: вона вже коливається.

— Я довірюся тобі, але ти береш на себе велику відповідальність.

— Це потрібно їм обом.

— Я сподіваюся, гірше не буде.

— Облиш, я впевнена, що усе буде добре.

— Ти не можеш бути впевнена.