Розділ «Глава 9. Головні й другорядні герої»

Природа завжди перемагає принципи.

Давід Юм

Ми слухали Моцарта в консерваторії, і я була вдячна йому за вдалу музику й за змогу відволіктися від безперервних думок про кохання. Сергій (до речі, його звали саме так) повністю захопився дивовижною гармонією звуків, що линули зі сцени, і завмер у захваті. А я час від часу переводила на нього погляд і завмирала від його трохи широковатих вилиць, чорного волосся з легкою сивиною на скронях і овалу обличчя. Хотілося, щоб ми були близькі, і між нами ніколи нічого не стояло, крім чарівної музики. Щоб життя само м’яко підштовхнуло нас до спільного вірного рішення, і ми пройшли повз усі перешкоди разом, дихаючи в такт.

— Який розділ у сонаті сподобався вам найбільше? — спитав під час антракту.

— Останній, — сказала перше, що спало на думку.

Він з розумінням похитав головою.

— Це закономірно. Сам автор колись казав, що писав би тільки другі розділи, анданте, бо в них розкривається його душа. Четверті ж подобаються слухачкам, там помітно багато дії, тому без них ніяк не обійтися. Кажучи сучасною мовою: масам подобається екшин.

— Що ви хочете цим сказати? — ледь не образилась я. — Невже, коли щось подобається більшості, то це є щось низькосортне?

— Зовсім ні, — одразу заспокоїв мене він, — я тільки хотів сказати, що вподобання автора і споживачів не завжди співпадають. Може статися так, що задум митця не надихає критиків чи слухачів, і автор змушений шукати й знаходити багато різнокольорових обгорток, використовувати їх та глибоко ховати свою первинну ідею. А почуття відобразити набагато складніше, ніж події. Згадайте, скільки разів вам, майстру слова, хотілося вихлюпнути емоції на папір, але крім низки незрозумілих вигуків, нічого не народжувалося. Можна навчитися писати короткі нариси в газети, — якщо людина грамотна, здібна, працьовита й комунікабельна, — а ліричні струни зачіпляє лише по-справжньому щира й талановита ідея.

Звісно, я була вражена глибиною його роздумів.

Навіть, якби Сергій розповідав про купівлю молока в гастрономі, я заслухалася б, а тут така сила думки — він зачаровував мене все більше. Очікування дива почалося, коли він невимушено запросив мене в консерваторію послухати сонати Моцарта. Що вже й говорити: я не просто заніміла, а ледь не зомліла від пропозиції. Аліна сміялася з мене й пропонувала зробити штучне дихання.

«Цікаво, як ти збираєшся це робити?», — спитала я. На що вона впевнено відповіла, що не дасть мені зійти з дистанції ні в якому разі, і знайде шанс врятувати мене у будь-якій ситуації. Вона пролітала повз нас кілька разів під час концерту, а я скоріше відчувала, ніж бачила її. В окремі хвилини ноти ставали ще більш наповненими, і лише я чула невідомий новий звук, який міг народитися тільки при дотику до безтілесної істоти. В якусь секунду я побачила її фігуру. «Тепер я знаю, чого мені не вистачало — такої музики», — резюмувала вона та зникла. Вона тактовно залишила мене наодинці з Сергієм, щоб я спробувала пошукати щастя, але думку я знала: вона вважала його безперспективним.

Після антракту я трохи нервувалася, адже попереду був вечір, і не від мене залежало, чи буде він нашим, чи ми розбіжимося кожен по своїх оселях. Мабуть, саме залежність ще від когось не дозволяє мені насолодитися особистими стосунками, на відміну від суспільного життя. Якщо в роботі все ясно та розраховуєш тільки на себе, то в стосунках «він-вона» весь час доводиться чогось напружено чекати, передбачувати, миритися з чимось тощо. Ми були нерівноправні у взаєминах: я постійно прагнула більшого, і кожен мій крок був частинкою поступового руху до нашого раю, а він просто йшов і кожен раз спотикався об мою фігуру, що виникала перед ним. Звинувачувати його було не можна, адже він не знав, що я, не дивлячись на далеко не дівоцький вік, закохалася як мале наївне дівча. Без мене Сергій робив усе точнісінько так, як і зі мною. Сьогодні він слухав музику, минулого тижня — обідав, наступного тижня у моєму житті станеться чергова подія, пов’язана з ним, а він просто проживе черговий день, у якому буду крутитись я.

— Яке ваше враження? — чемно поцікавився після останнього акорду.

— Вражаюча сила, — я мала на увазі гірко-солодку суміш трагічного й світлого, що так поєднувала музику Моцарта й мої почуття.

— Я знав, що вам сподобається..

Мені сподобалася його відповідь, але я замислилася: що саме я про нього знала. Після недовгих копирсань у пам’яті, зробила висновок, що нічого, крім своєї любові, про нього не знала. Така поведінка здалася трохи егоїстичною.

— Марго, я можу казати вам «ти»? Мені здається, ви ще занадто молода, щоб вам «викати».

— Так, — зраділа, — а я маю звертатися на «ви»?