Розділ «Глава 8. Холодна котлета»

Природа наділила нас приблизно тим, що нам треба.

Вольтер

Я була заміжня колись, кілька років, і моя ілюзія надійного тилу була майже повною. Статус заміжньої жінки, квартира, стабільні гроші — я котилася у побутове болото, і рік у рік все більше грузла в дрібноті та плітках. Мій чоловік нічого не мав проти моєї роботи, але не вважав, що це серйозно. Я не погоджувалася з ним, але поступово починала думати, як він. Знову ж таки, це було потрібно тільки мені, а мій чоловік зовсім не зважав на такі дрібниці. Спочатку я гадала, що шлюб — це цікава подорож на двох у невідому країну, але згодом стало ясно, що кожен рухається у свій бік, а вдома лише ночує. З горя почала баляндрасити з подругами на кухні під чарку дешевого коньяку та цікавитися кулінарією. Для подолання самотності хотілося дітей, але чоловік чомусь вважав, що з мене вийде погана мати. Отакої, наладчик телевізійних приладів буде вказувати мені, кандидату філологічних наук, яка з мене вийде продовжувачка роду! Ми почали сваритися ще і з цього приводу. Я переконувала його в тому, що материнські інстинкти в мене виражені не гірше, ніж у не кандидатів та не філологів, і зовсім забула в гарячці, що народжувати від нього мені не хотілося, і, що дитина не повинна воскрешати наш давно померлий шлюб. Я була невблаганна, і він здався. «Добре, давай зробимо тобі дитину на цьому тижні», — погодився. Я вже бачила себе в майбутньому потовстілою матроною, оточеною дітьми, що чекають татка з роботи. Була готова повірити, що українська філологія потрібна людям набагато менше, ніж холодильники, бензин та гаряча вода в крані, почала зневірюватися у сенсі своєї роботи, цінності кандидатської дисертації, була готова все це одним махом перекреслити, як раптом зустріла іншого чоловіка.

Він вихопив мене поглядом з натовпу в нашому університеті, і ми одразу познайомились. Бесіду вів так грамотно, що в мене зародилася підозра, чи не застосовує нейро-лінгвістичну атаку. Згодом з’ясувалося, що він її таки застосовував, але це вже не мало значення. Ми полюбили одне одного так, що всі слова стали зайвими. «А як же наші сім’ї?» — спитав він. Я вважала, що він іще не дозрів до правди й переконала його, що це недоторканна річ. Тоді він поцікавився: «А хто ж тоді я?». Я чекала такого повороту, бо знала: чоловіки однаково гостро реагують як на занадто велику відданість, так і на самостійність, і просто пояснила: «А ти мені потрібен». Він не став заглиблюватися в деталі й питати дальше «чому або нащо», і я була йому вдячна. Собі вирішила за жодних обставин не розпитувати його про нас і його плани на майбутнє. Нашого майбутнього не було, і нас теж не було. Були тільки періодичне перетинання на тлі сірих буднів та ілюзія повного щастя протягом кількох годин. А далі продовжувалася низка звичайних подій. До мене, нарешті, дійшло, що, коли чоловік каже: «Мені добре з тобою», — це не означає більше нічого, а коли жінка каже: «Я люблю тебе», — чоловік це сприймає приблизно як «Бувай здоровий». Не хотіла більше категоричності.

А потім він став мене зраджувати, не тільки класично, з жінкою, але і в житейських моментах. Я починала щось розуміти й німіла внаслідок паралічу мозку. Глибокий сопорозний стан охоплював мене на тривалий час. Внутрішній годинник відраховував термін перебування в пеклі, всі інші фігури завмирали. Я ледь добиралася додому, випивала всі відомі заспокійливі та відчувала смертельну втому. Любов пішла, і я тільки після цього зрозуміла, що це — велике чарівне почуття, але, на жаль, нікому непотрібне. Якщо навіть шлюбний обов’язок можна віддавати грошима, то що вже казати про так звані вільні стосунки. Бідне кохання ходить, як бліда тінь по світу, носить всілякі маски, щоб її не впізнали і не прогнали з двору без шматка хліба. Про любов усі воліють читати, приємно подивитися фільм із вкрапленнями почуттів, цікаво інколи помріяти про щось нездійсненне, уявити себе у вирі романтичних почуттів. Але в реальному житті завжди чогось не вистачає. Я знаю, що можу прийняти рішення і не боюся наступних складностей, але також я знаю, що мої рішення і переживання залишаться тільки моїми, і я буду сидіти вечорами на кухні, всоте пережовувати нікому непотрібні нюанси, гадати, чи вірно я вчинила, а тим часом інші дійові особи попрямують далі, не заглиблюючись у почуття. Усім хочеться кохання, але для цього потрібні двоє, — інакше ніяк не можна.

Я мала дійти будь-якого висновку сама, крізь низку недомовленостей і непорозумінь, від традиційно казкового початку до класичного спустошення на схилі стосунків. Усюди та в усьому сама, і це було сумно. Всі чекали від мене романтики й почуттів, як від корови — молока. Сама вигадала, сама вхопила, сама потягнула із собою, сама ж стомилася, — черговий кінець. Я дивилася у нескінченну зимову ніч, і мені здавалося, що нікого, крім мене, ніколи не існувало. Я зайшла кілька разів у чат, але спілкування з дітьми на десять років молодшими за мене, не інтригувало. Я стомлено відкрила кімнату знайомств, але не змогла перебороти в собі вроджене неприйняття торгівлі собою.

Я вже хотіла, щоб любов пішла назовсім і назавжди забула дорогу до мене. Хотіла бути самою навіть у своїх мріях. Любила обох чоловіків і переходила з одного стану в інший майже без перерви, а потім мені набридло. Все це трапилося зі мною, але вчора, і я завдячувала долі, що період безкінечних поневірянь скінчився. Ще вчора мала здатність перетворювати другорядні дрібниці на події світового масштабу, а сьогодні реакція у мозку не могла відбутися внаслідок відсутності необхідних речовин. Ще вчора бачила неіснуючий зв’язок між вигаданими мною ж подіями, а сьогодні мені було нецікаво думати про щось інше, ніж гроші та кар’єра. Гормони не вирують безкінечно, і непотрібна іграшка починає заважати звичному ходові подій.

Мій чоловік, який давно вже перетворився мені на брата, і розумів страх як багато, терпляче спостерігав за моєю депресією. «Збагни, люба, — пояснив він якось, — чоловікам не так вже багато й треба для щастя: пиво, друзі, рибалка, телевізор… Ну, може ще спокій вдома: капці та газета на звичному місті, комп’ютер, чиста постіль, звична їжа. Ось що дає відчуття захищеності та впевненості». «А про що ж тоді пишуть і знімають фільми?» — спитала я, вже відчуваючи відповідь. «Про те, чого нема». Мені було затишно з моїм чоловіком, але цього було замало. Моє кохання розчинилося, залишивши по собі фантомний біль. Зараз усі знають, що відрізана кінцівка ще довго болить. А от розтрощена психіка болить і волає, як дитина, в якої ріжуться зуби. Я впевнилася, що треба йти крізь життя, не прив’язуючись, користуючись принципом, — ніхто нікому не потрібен. Мені не було сумно, я тільки призупинилася у легкому непорозумінні, щоб перевести дух. Не залишилося нічого, крім вічного — бажання грошей і слави. Хто сказав, що любов — це муза? Доки вона є, людям не до такої дрібниці, як натхнення, а коли вже є що сказати, організм переповнений розчаруванням. Щастям, іншими словами, не хоче ділитися ніхто, а от тягар проблем скинули б залюбки. Хтось на друзів, хтось на папір, а хтось, через неуважність, навколо себе. Я була здатна любити, тільки й усього, але це ніяк не допомагало мені в світі емансипованих жінок та унісексуальних чоловіків. Щось мені підказувало: і в іншому світі справжньої жіночності та мужності яскраве жіноче кохання було б також недоречним. «Щастя повинно бути коротким, — запевнив мене хтось з моїх друзів-лікарів, — інакше це не щастя, а шизофренія. Довго перебувати в рожевих барвах вдається тільки хворим». Я в черговий раз позаздрила здоровому цинізмові представників даної професії, але не ризикнула розм’якнути навіть за чаркою і не розповіла про свої психічні колізії.

Починалася весна: мій чоловік все ще хотів від мене дітей, його старший син від першого шлюбу приходив у гості Й дивився на мене з неприхованим бажанням, моя робота знов мене не влаштовувала, мій весняний одяг виявився трохи тіснуватим, — нічого втішного. Я більше не могла жити поруч з ним, а він не бачив сенсу в шлюбі зі мною. Ми розлучилися як друзі. Я сама зібрала його речі та люб’язно виставила за двері. Він не здивувався і пішов геть з мого життя. Я стала самотньою, а його підхопила колишня дружина. На розлучення вони прийшли удвох, і одразу побігли подавати заяву на шлюб.

Мені стало прикро за них. А їм було весело… Сумно, але мені лишилася тільки музика, тиха музика, яка відгукувалася у закутках моєї спантеличеної свідомості. Музика, ніч, гроші та трішечки алкоголю, — я поставила крапку тут, і вирішила жита далі.

Що вийшло з мого рішення — не можу сказати напевне, але два рази на рік я регулярно згадувала свого законного чоловіка та уявляла нашу випадкову зустріч по-різному.

В одному варіанті я була здивована його несподіваним бажанням жити разом і ніяковіла від того, що він так швидко, майже зненацька пропонує мені розпочати все знов. Я вибудовувала стрункі фрази відмови, пояснюючи здебільшого жестами, що в мене на пальці обручка, і мені не потрібні чужі чоловіки. Далі він, звісно, чемно запропонує мені випити в барі десь поруч, і я погоджуся, тільки з умовою, що там не будуть палити, і я буду пити апельсиновий сік — бо, ясна річ, я вже трохи вагітна від свого коханого та хочу серйозно підготуватися до материнства. Далі я вже не могла нічого вигадати, бо мені було страшно смішно від образу, що постійно виникав у моїй уяві… У другому варіанті я погоджувалася на вечерю дещо повільно й начебто без особливого бажання проводила з ним вечір, але поверталася до свого життя без нього.

Коли до мене підкрадалася депресія, саме такі два варіанта здавалися рятівним човном у водоспаді моїх сліз.

Але, як правило, вже наступного дня оці марення здавалися дурними дрібницями. Просто я більше не гуляла у вихідні алеями парку, де постійно можна було наткнутися на щасливу подругу з купою дітей, або, ще гірше — її чоловіка, знову ж таки, щасливого і з дітьми. Після таких зустрічей я хворіла кілька днів. Тяжче бувало тільки після дня народження дитини однієї з моїх численних подруг студентських років. Працювати полізла тільки я та ще одиниці, всі інші розумно зайнялися народженням дітей, що давало непогані результати: начебто й чоловік був, начебто й сім’я щаслива, і ніхто чесності не вимагає, а говорити та взагалі нема коли. А я після спілкування з ними погано спала вночі й була схильна до маргінальних рішень. Тому вже давно взяла собі за правило не приймати ніяких рішень у депресивному напівсп'янілому стані після спілкування з родинами друзів.

Саме у вечір після того, як змушена була привітати одну з своїх хрещениць, я зустріла в місті свого колишнього чоловіка. Це було перше наше випадкове зіткнення після розлучення. Він взагалі ніколи не ходив пішки й не пам’ятав, коли користувався громадським транспортом. І я дуже здивувалася, коли він виріс біля мене на пішохідному переході. Звісно, я одразу відчула, що він хоче зі мною не просто привітатися, а поговорити. Його аура розрослася до величезних розмірів, він прагнув тісного спілкування, він відверто радів. У світлі останніх подій я теж не проти була побазікати. Він, як і п’ять років тому (як же давно!), був стрункий і затягнутий у джинси. А я трохи схудла, зняла джинси та вдягнула діловий костюм. Ми пішли разом до кав’ярні. Сонце висіло позаду, і я побачила тінь, на якій ми були разом. Він теж звернув на це увагу. Я не здивувалася, наші думки весь час співпадали, чи то спільна тінь чи щось більш значне. Мій колишній був романтиком: його цікавили кольори та тіні, він шукав красу всюди. Коли ми проходили повз ятку з квітами, зупинився:

— Хочеш троянду?

Він завжди купував мені одну велику троянду темно-багряного кольору та вважав цей жест дуже естетичним. Колись я знаходила в його звичці ознаки гарного смаку, але зараз одна темна пристрасна троянда в моїй руці виглядала б банально. Я відмовилася.

— Ти диви! — здивувався мій колишній чоловік. — Забула? Змінила звичку? Це ж колишній наш із тобою талісман!

Мене здивувала його піднесеність.