Розділ «Глава 11. Зелений у сіру смугу»

Можливо, природа дала думки мозку, як ріст деревам.

Вольтер

Я думала, що помру, але нічого подібного — мені стало легко, хоча й не життєрадісно. Я нарешті змогла припинити непотрібні безнадійні взаємини й тихо пішла, залишивши за собою право повернутися. Не спалила, як завжди, усі мости, не зіпсувала того, що вже є, а просто пішла собі, щоб не заважати людині йти проторованим шляхом. Звісно, інколи до мене закрадалася підозра, що він нічого не зрозумів і не розібрався у моїх тонких натяках і алегоріях, але це були рідкісні слабкі голоси здорового глузду. Мій коханий так і не подзвонив, і я не сумнівалася, що він загубив мій телефон і забув мене, як тільки перестала дзвонити сама та влаштовувати нам часті випадкові зустрічі.

Німий докір моєму сумлінню з’являвся інколи по ночах у вигляді Аліниного духу. Подруга дивилася на мене крізь мій сон, я її бачила та була впевнена, що вона поруч, але сказати нічого не могла. Мені було дуже прикро, що нічого в мене не вийшло. Вдень я автоматично робила свої справи ти вловлювала себе на думці, що люди навколо дратують мене. Я була не в гуморі двадцять чотири години на добу, а тут ще кінець літа, і спека повиганяла на вулиці закохані парочки.

— Можуть же люди бути удвох, — ошпарив мене Алінин голос тихого серпневого вечора.

Вона виникла посеред вулиці, користуючись тим, що бачу її тільки я.

— Слухай, не в мужиках щастя, — наперед відбила ймовірну атаку.

Вона не зрозуміла мене і не прийняла крамолу.

— Прошу? — тільки й змогла вимовити вона.

— Ну, як їх можна любити? — сердито вигукнула я. — Не бачу ніякої логіки у їхніх діях, не можу зрозуміти, чим вони керуються у своїх вчинках, а закохуються, вибач, матюком. Ще жодного разу я не зустрічала взаємних почуттів!

— Це точно, — погодилася Аліна. — Але, пробач за відвертість, — може, тут є і твоя провина? Чого ти весь час обираєш не тих чоловіків?

— Частіше вони мене обирали, — уточнила я.

— Але ти погоджувалася, хоч тебе й ніхто не примушував.

— А чому, як ти думаєш? — розбушувалась я. — Може, в мене прихована фобія самотності й мені треба лікуватися. Кілька сеансів психотерапії — і жодного комплексу самотності?

Я казала правду. У світлі останніх подій почала боятися сама себе.

— Не треба психотерапії. — відказала миролюбно Аліна. — Доки ти тут рефлексуєш у пошуках сенсу життя, я підшукала нам обом безпрограшний варіант.

Я замовкла та не знала: радіти чи лякатися.

— Покажу тобі, як працюють професіонали, люба, — задоволено повідомила Аліна. — Я не можу більше спостерігати за твоїми марними зусиллями. Ти повинна діяти за одним правилом: вплинути можна тільки на тих, хто ще не визначився; на тих же, хто чітко знає, що по чому, не варто навіть і дивитися. Ще правило: не треба нікого хотіти дуже сильно — залиш це право іншим, бажано, своїм чоловікам. Але це теорія, практика — сьогодні ввечері.

Отже, перерва скінчилася.