Розділ «Глава 4. Людина в сріблясту смужку»

Я все ще люблю життя.

Ця безглузда слабкість, можливо, один з наших головних недоліків.

Вольтер

Вечорами піднесення минало, я тупо сиділа перед телевізором і чекала, коли проясниться ситуація з моїми паранормальними здібностями. Тепер, коли зі мною зрослася неприродна інтуїція, я вже на щось сподівалася. Багато у чому було впевнена, зокрема у появі того, хто з’явиться і розтлумачить мені, що й до чого. Неясні блискавки періодично освітлювали горизонт мого філософського настрою, і тоді здавалося, начебто відчуваю чиюсь присутність: не погляд, не дихання, а саме присутність поряд зі мною. У ті хвилини я затихала та намагалася вхопити біоструми з ефіру, але все марно, нічого не виходило. Відчуття зникало, оглушення минало, і я поверталася у стан, до якого треба було призвичаюватися. Тиждень промайнув у ейфорійному піднесенні, постійних роздумах та приголомшливому темпі подій. Вечорами я падала в ліжко, і думки плуталися, але сон не приходив майже до ранку. Чекала прояснення, і воно настало.

Це була ще одна самотня ніч у напівсні. Кольорові сни, забуті ще з дитинства, наповнювали голову й не відпускали до сходу сонця. Я не сумнівалася, що сплю, коли серед повної тиші мої думки почали матеріалізуватися. І знову відчула чиюсь присутність. Була глибока ніч, поруч не було жодної живої душі, але й страху не було. Тиша навколо задзвеніла, і я зависла між сном та реальністю. Вона (це була жіноча світла постать) виникла переді мною, мовчки наблизилася і зупинилася зовсім поруч. Це не було схоже на сон, все було занадто реально — я, моя спальня, чужа та водночас трохи знайома постать у сріблясту смужку. Ще хвилина, і я почала божеволіти від прозоро-білого кольору її шкіри, нерухомого бездоганно вкладеного волосся і абсолютної тиші її рухів. Вона немовби наближалася. Я була не зовсім упевнена, тому що важко було розрізнити відстань між нами — вона була за кілька кроків, але відчувалася зовсім близько.

— От і зустрілися, — тільки голос, ні вдиху, ні видиху. Гарний, приємний, наче очищений комп’ютером.

Якби не спазм у горлі, я щось би відповіла. Уже десь бачила її, але не пам’ятала, де. Тимчасом вона сіла в крісло, закинула худі довгі ноги одну на одну й поклала голову на спинку. Крізь легку прозору сукню я розрізняла кістки її колін — це мене бентежило. Які в неї можуть бути кістки? Я почала шукати ще якісь цікаві особливості, і спазм у горлі зник. Одразу мені передався її настрій — жартівливий з елементом співчуття. Їй чомусь було шкода мене. Я вигнула шию, щоб краще її роздивитися, потягнулася невідомо для чого до нічника, і, зачепивши ще порожню чашку з-під чаю, з гуркотом його перевернула.

— Ти дивна, — її брови поповзли догори. — А ще якась особливість є?

Я була для неї дивною, але ми тут усі такі: живі, теплі, шумні та незграбні. Я тремтіла, облизувала сухі губи та страшенно жалкувала, що не прочитала жодної фантастичної книжки, крім шкільного роману Жюля Верна. Усілякі там вампіри й духи з інших світів цікавили мене менше, ніж меню нашого місцевого бомжа. Моя прямолінійність та зневіра наганяли інколи на мене нудьгу, але я була такою. А ця істота сиділа переді мною, мала реальний голос, флуорестуюче світло та зовнішність, і була не проти трохи побазікати зі мною. Жінка провела рукою по волоссю, закрутила одне пасмо за вухо та струснула головою — зовсім, як я. Мені стало трохи моторошно.

— Впізнаєш? — з розумінням спитала незнайомка. — В нас, певно, було багато спільного.

Було? Я не розуміла, де я. Мене наче паралізувало, я гнівалась на себе, від чого розум зовсім вимкнувся.

— Ми бачилися, — пояснила вона. Далі трохи помовчала, щоб наступні слова справили на мене враження. — Ти стояла на містку, і тобі було дуже шкода нас із моїм хлопцем.

О, ні! До мене нарешті дійшло — це була та білявка, яку намагалися врятувати після аварії. Її відвезли швидкою до лікарні. Виходить, вона померла не одразу…

— Згадала?

Звісно, все згадала. Я була на межі зомління.

— Аліна, — простягнула вона руку.

Я підозрювала, що тиснути руки нереальним істотам не прийнято, але відмовитися було нечемно. Я стислася у пружину та наблизила свою долоню до її пальців — нічого, я пройшла крізь її «тіло» — тільки легкий дотик струму. Її губи розтягнулися в усмішці:

— Ну, як воно?

Чесно кажучи, не було ніяк.