Розділ «Глава 9. Головні й другорядні герої»

— Хочу купатися в річці, їсти суниці, валятися на траві й ні про що не думати.

— Зробимо, — без вагань погодився. — Можемо прямо сьогодні.

— Можемо.

Я стомилася, і мій гуру, якого насправді звали Остапом, допоміг мені, як друг, і як мужчина. Саме з ним я відчула літо кожною клітиною свого тіла. Ми лежали просто в траві, вдихали запахи літньої ночі та грілися в обіймах одне одного. Чисте бажання — це теж інколи можна собі дозволити. Нам було добре вдвох: ми виробляли різні акробатичні трюки, купалися, їли суниці, і мені абсолютно не хотілося про щось говорити, адже слова були непотрібні. Остап виявився романтиком, і запропонував пробути разом до ранку. Я погодилася. Щоб перепочити, ми розвели вогонь і розтягнулися, як два березневі кота. Іскри летіли в небо й танули в темряві, дрова потріскували, навкруги шуміла трава, поруч тремтіла ріка — ми були щасливі.

— Що саме з тобою трапилося, Марго? — порушив гуру мій спокій.

— Не хочу сьогодні говорити про себе, ти й сам бачиш. Краще розкажи, де ти був, що бачив, і чому замість того, щоб викладати нудні проповіді в університеті, ти співаєш з перуанцями в переході.

Мені здалося цілком природнім, щоб глибоко вночі, серед води й трави, гуру розповість свою романтичну історію. Він теж не заперечував.

— Почалося все банально: в нас закінчилися гроші. Не знаю, чи зрозумієш ти, але заробляти в нашій родині ніхто не звик — рафінована білошкіра раса викладачів і професури звикла все мати. В мене ще була дружина і мої власні діти, треба було ставити їх на ноги; я вхопився за першу можливість заробити — викладати в Аргентині. Швидко вивчив іспанську й полетів читати лекції в Буенос-Айресі. Читав, заробляв, писав додому листи, відправляв гроші, але чомусь не мав жодної відповіді від дружини, а писала зрідка тільки дочка. Не можу сказати, що мене дуже вразила забудькуватість дружини, але було неприємно. І коли прийшов час відпустки, я не поїхав додому, а подався подорожувати в перуанські гори.

Я зітхнула: це було просто й виразно, — кинути все та поїхати в перуанські гори. Не кожен здатен на подібні вчинки, мабуть, мій Сергій теж на таке ніколи не наважиться, а от Остап наважився — і тепер щасливий. Він цікавий, впевнений, щасливий, але зайнятий — гірка правда життя.

— Красу та велич картин, що я бачив, не можна передати словами, — продовжував Остап, — треба бути там, дихати тим повітрям, слухати, як вітер розбивається об скелі, спостерігати за величними птахами в небі, і залишатися один на один з неосяжним простором, що відкривається з кожного прискалка. Я познайомився з місцевими жителями й почав замислюватися: чому ми живемо на одній землі, але настільки різні. Мені було цікаво дізнатися, чия правда є більш природною: наша — комерціалізовано-індустріалізована, чи їх — дитяча й кришталево чиста. Не думаю, що зміг би зробити правильний вибір, але обставини допомогли. Я випив водички та підхопив черевний тиф, — читала про таке?

Авжеж, я пам’ятаю з історії, що раніше ця страшна хвороба забирала сотні життів.

— Як же ти вичухався, без страховки?

— О, це ти вірно кажеш, без страховки; усім вона була потрібна, крім індіанських шаманів. Я зрозумів, що найрозумніший вчинок мого життя — це дружба з індіанцями. Мене врятували їхні відвари, магічні руни й танці біля вогню. Знаю, що марив кілька діб, але, коли прийшов до тями, почувався майже добре. Захотів там залишитися. Чому ж мав їхати до тих, хто забув мене або заробляти для них гроші, коли поруч зі мною жили люди, що врятували мені життя?

— Ти зробив вірний вибір. Я завжди заздрила людям, які здатні все змінити, покинути й почати життя заново.

— А що тобі заважає?

Ні, я поки що не дам йому перевести розмову на мою персону.

— Ти не розповів, як зустрів свою нову дружину, і про те, як сильно ти її любиш.

— Я збирався таке розповідати?

— Аякже.

Він помішав палицею дрова у вогні, посміхнувся своїм думкам і продовжив свою історію: