Розділ «VIII»

— Мушу з вами погодитись, пане отамане, бо я католик і теж знаю, що добро ніколи не загине!

Далі розмова припинилась. Настала бо зміна вартових, прийшов якийсь нелюдський потурнак Махмед. Він не міг знести навіть шепоту, а не то вільних розмов при веслуванні. Зате і Сулима, і Гавкінс думали. І їх спосіб думання був подібним. Сулима думав про свій народ. Він у словах Джеймс збагнув нову вартість своєї нації. Йому тепер здавалося, що він дійсно належить до якогось, так би мовити, вибраного люду, який має властиві не всім народам риси. А Джеймс акомпанував думкам отамана. Він може уперше в житті визнав, що є хтось вищий від нього і від його народу. “Хоч шотландці мають свою традицію і вони чи, радше британці, опанують світ, та одначе ті, на перший погляд примітивні степовики, стоять набагато вище від них...”

Буря змінила плани щодо напряму галери. Треба було причалити до пристані й полагодити деякі ушкодження, що їх галера зазнала в часі подорожі. Питної води теж бракувало, і харчів було обмаль. Коло полудня старшина Абдул повелів брати курс у напрямі острова, який лежав найближче. Ним був острів Кіпр, що його 1571 року турки здобули у Венеції. Та не проїхали добрих три години, коли зустрілись із венеціанським торговельним кораблем. Зустріч була мирна і спокійна. Спершу було чути трубу з венеціанського корабля. Хто розумів по-турецьки, той зараз здогадувався, що це будуть торгувати. Потім відповідав їм сам ага Абдул. І ті погодилися. Малий човен ударив об борт галери і за кілька хвилин поплив. Чути було тільки, що торгувалися за межу ціни. Венеціанці від'їхали не дуже вдоволені. Хотіли, щоб куди більше їм заплатити, але турки теж не дурні переплачувати. Та якось догодили один одному.

Знову наказали веслувати. Коли добре гребці напрацювалися, ввели до веслярських лавок нового “працівника”. Наставник довго розглядав місце, де б то примістити новоприбулого чи новозакупленого бранця.

Щось говорив із вартовим, а цей побіг за ключником. Відкували молдаванина і перевели його на місце одного француза, що вже ледве хитався біля величезного весла. А на місце молдаванина прикріпили містера Джеймса. Сулимі стало важко. Вони обидва мали стільки спільного до розмов і шотландець згодився на те, щоб Івана вчити англійській мові. А Іван мав у свою чергу навчити по-українськи Гавкінса. Останній не тільки вже знав чимало слів, але навіть хрестився три рази, як бралися за весло! Поглядами шотландець і українець щиро попрощались.

— Не знати, які ще зміни між галерниками будуть робити? — питав сам себе “осиротілий” отаман.

Але більше перемін не було. Новоприбулого привели до Сулими, щоби був милим товаришем на такій немилій роботі. Брязнули кайдани, заскреготав ключ і новоприбулий вже був прикований до галери, до весла.

Сулима аж загорівся з цікавості, хто це такий, отой новий товариш по каторзі. Але не хотів першим розпитувати. Бо то не було в козацькому звичаї та й добре виховання не дозволяло питати гостя першим.

Гість був дуже збентежений. Весло було для нього дуже важкою колодою. Вартовий зразу це помітив, але тому, що другим гребцем був могутній Сулима, то не брався до першої кривавої лекції на галері, тобто використовуючи таволгу чи гарап. Веслували без перестанку аж до пізнього вечора. Товариш Сулими обімлів цілком. При каганці його лице стало як віск, а очі ще глибше запались. Сулима подав йому кілька оливок, що їх сховав собі з якоїсь вечері.

— Беріть, їжте, бо ви дуже хворі! — сказав тихо по-українськи.

Той не зрозумів, тільки вдячно кивнув головою і почав жадібно ссати оливку. Коли ж виссав оливки, прихилив своє лице до Івана і слабим голосом промовив:

— Парляре італьяно, сіньйоре?[11]

— Нон, тантуммодо лятіне, доміне![12]

— Тим краще! — з радістю вимовив новий невільник. І представив себе: “Сум сачердос, венетус”[13].

Тепер уже Сулима міг вільно говорити і поволі розпитував, а більше таки сам священик говорив про себе. Називався він отець Сільвіо Костацці, єзуїт.

— А хто вас, отче, продав на турецьку галеру? Може які морські пірати, бо їх тепер багато морями їздить?

— Хоч соромно й казати, але мене продали венеціанці!

— Ніколи не повірю, це неправдоподібно! — майже вигукнув Сулима.

— Як хочете, щоб вам було ясно, то послухайте мене від початку.

— Добре, дуже радо.