Розділ «VIII»

— Я знаю, що ви думаєте, отче, робити... — сказав Сулима. — Будете правити Службу Божу!

— Так, бо чую, що мій кінець наближається.

— Гаразд, отче, я побуджу товаришів, щоб ми всі взяли участь у Службі Божій.

І не чекаючи на відповідь, отаман збудив Волоха, а той всіх решту. Василь Довбня мав ще кусень пшеничної паляниці, що її приніс йому колись добрий наглядач араб. Передав її для священика, бо того хліба було мало до Служби Божої. Знайшли і черепок із водою.

Але священик був уже дуже хворий. Ледве сидів на твердій галерській лавці.

— Отче, я вам поможу, — поспішив на поміч Сулима.

А його товариш за плечима, теж запорожець, посунувся наскільки міг і наскільки кайдани дозволяли, щоб підтримати своїми плечима вмираючого ченця.

— Вже починаю, — сказав отець Сільвіо слабким голосом.

— Товариші, увага! — наказав Сулима.

— Отець молитиметься тихо, а ми голосніше.

“Царю небесний...”

Потім тихим голосом заспівали ще “Єдинородний Сину”, а священик стиха молився. Після “Свят”, яке наші дійсно по-мистецьки у пів голоса проспівали, щоб турків не збудити, священик дав знак рукою, а Сулима підтримав його ліву руку, на якій лежав кусничок хліба та стояла ампулка з вином, до якого священик додав краплину води.

— Це є Тіло моє... — досить голосно промовив єрей.

А всі козаки: “Амінь”.

— Це є моя Кров...

І знову козацькі голоси:

“Амінь”.

— Тебе оспівуємо, тебе благословимо, — заспівали бранці. А потім проказав Сулима “Отче наш” і священик запричащався. Піснею “Не маємо іншої надії” закінчилася така небувала Служба Божа на турецькій галері у морі.

— Дякую вам козаки... Ви справді... народ православно-католицький... — Це були останні слова мужнього священика.

Козаки до ранку не спали, а молилися за душу отця Сільвія. Потім говорили ще між собою про те, що це був справді герой. Він ніколи не нарікав. Усе вмів подякувати. Українців уважав за окремий народ... Не сумнівався у нашій правовірності та вірності престолові святого Петра.