Розділ «VIII»

— Ви певне знаєте про венеціанську республіку, де керують дожі, сіньйорія[14].

— Так, чув про неї чимало.

— Отож, бачите, ця наша Венеціанська держава є наче межовим стовпом між Сходом і Заходом. Але багато має таки в собі східного. Її можемо назвати свого роду західною Візантією. І як у Візантії колись, так сьогодні і в нашій Венеції діються подібні речі: самовільні рішення адміністративного порядку, таємні присуди та їх виконання, словом, вся країна, має прикмети східніх деспотій.

— То нічого не шкодить, отче, але священство таки шанують.

— То зараз до того дійдемо. Отже, венеціанці тепер мають такий клич: спершу вони, а опісля — християни. І з того погляду вийшло те, що венеціанський уряд не тільки займається цивільними справами і їх чисто по-візантійськи вирішує, але, що гірше — почав керувати Церквою. Та сіньорія почала втручатися до призначень у церковних та монастирських маєтках, брати духовенство під суд нарівні зі світськими людьми, іменувати патріарха і єпископів країни, виключати духовних осіб зі світських посад, хоч би вони були аристократами...

— Отче, прошу ласкаво вибачити, що переб'ю. Бо на мою гадку це останнє, щоб духівники не посідали світських урядів, приносить хіба тільки велику користь для Церкви.

— Воно, справді так, але це у нас робиться не на те, щоб духовні особи могли краще займатися душпастирськими справами, а щоб не мали голосу у важливих справах. І коли, наприклад, якийсь єпископ бере участь у державній раді, то світські люди, ясно, трохи гамують свої виступи проти Церкви. Коли ж його нема, тоді роблять що хочуть і нема кому сказати: “Вето!”

— Ну і що далі?

— Далі сіньйорія сприяє упадкові моралі серед священиків та пильно “боронить” монастирі і клир перед Папою і єпископами, які хотіли провести в життя Венеції спасенну Тридентійську реформу.

— А ви можете до цього навести якісь факти?

— Ще й які! От хоч би 1603 року в Бреші, де виринуло питання відбудови мурів міста. Сіньйорія приписала, що духовенство має заплатити подвійну суму на ту ціль. А на початках понтифікату Павла V вийшли у Венеції два закони проти Церкви: перший — це кожний, хто б він не був, коли хоче заснувати монастир, церкву, лікарню чи щось подібне, то мусить мати дозвіл уряду. Коли ж такого дозволу не матиме, то має бути покараний досмертним засланням, а коли факт повторився б, то досмертною в'язницею. Самі будинки “винуватця” мають бути знищені, а територія сконфіскована. А хто б з урядовців не виконав той закон, має заплатити 500 дукатів штрафу. Усякі переміни нерухомостей (так звучав другий закон) не можуть мати правової сили, без дозволу уряду, коли вони є на користь духовних осіб чи церковних установ. І теж мають бути сконфісковані на користь республіки, екзекутора закону й донощика. А потім ще були виклики до суду духовних осіб. Отже, обидва ці закони осудив Папа Павло V у 1605 р. В тій боротьбі, на жаль, на стороні уряду був театинець Сарпі, що потім став протестантом.

Сулима слухаючи ті відомості, які для нього були цілком свіжі і досі нечувані, тільки хитав головою. А о. Костацці продовжував:

— Вкінці дійшло до того, що Папа видав інтердикт, себто заборонив прилюдні богослужения в цілій венеціанській державі. Це сталося тому 10 років.

— І виконали духовні особи наказ Папи?

— На жаль, не всі. У нас через отой стан речей ніхто з порядних людей не хоче йти на парафіяльного священика. Отже, парохів вибирав народ, а такі “вибранці” здебільшого мало гідні до такої влади. У монастирях те саме діється, бо ченці виступили на боці держави. Знову ж жіночі монастирі — це, властиво, були інститути для “благородних дівиць” — дочок шляхти ніж, як для Христових обручниць.

— То виходить ніхто не став на боці Папи?!

— Ні, були такі, що постали в обороні Церкви.

— І хто ж це були?

— Першими стали за Папою ми, отці Єзуїти. І через уряд видав закон, що коли ми послухаємо його наказів, то чекає нас кара смерті. Одразу настоятелі поїхали до о. Аквавіви у Рим з питанням, як нам поставитись до цього. А цей відписав: “Слухати Папи, а ні, то покинути Венецію. А як би перешкоджували виїздові, то краще вмерти, як не слухати найвищу церковну владу!” Отже, прогнано нас з цілої республіки. Так само поступили отці Капуцини й отці Театинці. Вони мусіли покинути країну. Знову ж проти нас видано ще два окремі закони, щоб вигнати з Венеції. Навіть за переписку з Єзуїтами карають вигнанням і галерою.

— Отже, найкращими оборонцями прав Церкви виявилися ченці?