Розділ «VIII»

Іван Сулима

— Не тільки ченці, були й світські священики і єпископи, що відверто були з Папою проти жорстоких законів.

— А потім справа затихла?

— Та де там. Настала страшна доба. А венеціанці, що давніше ходили рідко до церкви, то після інтердикт щоб виявити свій непослух Папі, слухали Службу Божу щодня. А процесію Божого Тіла 1606 р. організовано таку величаву, якої віддавна не було. Предмети з золота й срібла, виставлені на тій процесії, обчисляли до 3-4 мільйонів.

— І тепер такі самі обставини, як колись?

— Тепер трохи стихло, бо французький кардинал став посередником між Павлом V і сіньйорією. 1607-го року венеціанці погодилися на повернення усіх ченців, крім нас, Єзуїтів. Самій Венеції загрожувала і ще загрожує єресь протестантизму. Посланці Англії й інші протестантські ватажки пильним оком кидають на Венецію та хочуть під самим боком Риму створити протестантську потугу...

— А як ви гадаєте, вдасться їм це зробити?

— Молю Господа і маю сильну надію, що Пресвята Богородиця охоронить цю мою нещасну батьківщину від такого страшного сорому...

Священик був дуже змучений тією розповіддю й почав сильно кашляти, майже давився. А Сулима заглибився у свої думки. “От диви, які то люди? Всі вони однакові, все свого шукають, а не того, що Боже: і поляки, і англійці, і венеціанці. Але це ознака того, що Венеція вже довго не буде потугою. Занепаде, бо хто проти Бога воює, той потім від ворогів своїх, людських гине. О, якби наша нація зрозуміла, що тільки глибокою вірою в Бога та вірністю церковному проводові можна мати лад у країні і злагоду!.”

По тій розмові зі священиком отаман Сулима повідомив інших в'язнів-українців, що мають між собою на галері священика. Що він був Єзуїтом, того Іван не казав, аби у такій хвилині не дразнити своїх товаришів.

Араби не так мучили галерників і був навіть у часі подорожі спочинок — половина весел негребла, а половина працювала. У наступну ніч черга для відпочинку припала якраз на отамана й на ченця. Він міг виспатись. Спав неспокійно. Щось його душило в горлі. Впевнився наш Іван, що священик поважно хворий, хоч про свою хворобу не хоче нічого казати.

Вранці Микита М'якошинський і осаул Довбня передали священикові дещо з'їсти із заощадженої порції. Священик з'їв та щиро подякував. Із тієї козацької зичливості він набрав відваги жити далі, хоч видно було, що йому не довге ще життя, а ще менше надії на волю.

Минали дні, тижні, місяці на галері. Один подібний до іншого: вічне підгонювання, лайка, удари таволгою й гарапом, зойк змучених галерників, їх тиха молитва. Надходила осінь. Не наша, а середземноморська. Її каторжники не могли відчути п'ятий місяць на каторзі. Вони навіть листка з дерева не бачили. Коли були на волі, то навіть уваги не звертали на зелень, на довкілля, а тепер віддали б половину життя, щоби побачити бодай один листок трави, хоч пожовклої, осінньої, такої як їхнє життя, їхня доля. Але в таких обставинах це здавалося неможливим...

Бранець-священик жовк і гас на очах. То хіба тільки був образ тієї золотої осені їхнього рідного краю. Запорожці його дуже шкодували. Найкращі куски їжі, якісь оливки чи каштани, що їх подавали, чи так як псам часом кидали доглядачі з того, що самі не хотіли їсти чи недоїдали — те все давали Сулимі, а з його рук це переходило до хворого ченця. Останніми днями він уже й веслувати не міг цілком. В'язні мусіли закривати його перед очима доглядачів і Сулима всіх сил докладав, щоб веслувати і не спричинювати озлоблення наглядачів, які могли бити єрея.

Одного разу під час спочинку в якійсь північно-африканській пристані, коли багато берберійців тинялися по кораблі, оповів отець Сільвій свою історію.

Він був вигнаний разом з усіма Єзуїтами з Венеції. Але жаль йому стало того “темного” народу, що залишився без добрих душпастирів. І він ніби їхав до Савої, але в лісі втік з брички, що їх вивозила, і назад лісами-дебрами дійшов до “міста на воді”. Зразу працював, як пекар і, розвозячи хліб, не тільки подавав вірним поживу для тіла, але й працював для втримання вірності правдивій і найвищій церковній владі. І все пішло б гладко, як би не наклеп якогось п'яниці, що доніс на пекаря про те, що той переодягнутий Єзуїт. Отже, знову мусів чернець схоронитися у довколишніх селах. Тут серед ночі мусів утікати й ховатися, щоб не зловили. Правда, люди помагали, перестерігали перед небезпеками, давали поміч, горнулись. По тих селах о. Сільвій проводив місії. Багато людей наверталися до Бога і почали розумно дивитися на права Церкви. Та лихий теж не спав. Найзапекліші вороги ченців та взагалі вороги правопорядку слідкували довго за отцем Костацці. Раз уже були знайшли місце його перебування, але дочка господаря таки з-перед носа поліції вивела священика до недалекого ліску. Хоч ті лютилися, все перекинули, погрожували смертю батькові й мамі, а навіть били дівчину, та вона не зрадила отця-місіонера.

Потім ніби настав якийсь мир між Венецією й Римом. Справи Церкви поступово налагодились і треба було далі йти та скріплювати у правді бідний, збаламучений народ.

І певне досі не були б отця люди видали, якби не якась особа, що переодягнулася у священика-францисканця і прийшла до села, де перебував отець Сільвій. Той священик говорив людям, що він теж переховується від уряду і тому хотів би десь знайти помешкання. Господар, у якого жив о. Костацці, не хотів за жодні гроші його прийняти. Щось йому він видався підозрілим. Але сусід показав тому шпигуну, де живе місіонер. Його зловили й передали на венеційську галеру, що їхала на Схід. Боячись, щоб не викрилося таке беззаконня, що священика за правду мучать на галері, і то католики, то продали за півціни отця туркам. Сусід же, що зрадив священика, зробив це всього за одну пляшку вина!

“Недаремно у нас, запорожців, у часі походу під карою смерті не вільно пити, ні жінок з собою брати — міркував Іван. — І справедливо, бо це нещастя для козаків!”

...Уже був початок грудня. Одного ранку священик, уже смертельно хворий, збудив сплячого отамана. І каже до нього: “Поможи мені витягнути з кишені цей малий клуночок”.

Клуночок був зашитий коло пояса. Коли його розв'язали, була в ньому маленька кришталева плящинка з вином і кусником білого пшеничного хліба. Хліб був сухий, але незіпсутий.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іван Сулима» автора Зінько В.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VIII“ на сторінці 4. Приємного читання.

Зміст

  • I

  • II

  • III

  • IV

  • V

  • VI

  • VII

  • VIII
  • IX

  • X

  • XI

  • XII

  • XIII

  • XIV

  • XV

  • XVI

  • Розділ без назви (17)

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи