Розділ «XV»

— А де ж решта вартових? — запитав шепотом Сулима Микиту.

— Всі перебиті. Але брами не відкривайте, щоб якийсь не втік, як настане переполох. А де ж командант?

— Зараз ми пошукаємо його хату, а тепер пора братися до решти драґунів.

Наче якісь дивні тіні, мов ті мурашки, обсідали козаки забудування фортеці й добиралися до мешкань драгунів. Драгуни так були допекли запорожцям, що ніхто їх не жалів. Одиноко спасти життя можна було втечею від грізних козаків, але як тут було втікати? Запалали смолоскипи. Може яка десятка драгунів то тут, то там почала робити спротив козакам. Та вже пропало, драгунські трупи щораз густіше вкривали подвір'я й приміщення твердині.

Он привели козаки якогось перестрашеного старшину до Сулими.

— Не вбивайте мене, панове козаки, в мене ж жінка, діти! Майте наді мною милосердя. Я ж християнин! — просився старшина.

— Слухай, капітане, — каже йому Сулима, — скажи, де в'язні, що їх твій жорстокий фараон Маріон запроторив?

— Даруєте мені життя, то зараз скажу...

— Відповідай, капітане, на питання, не церемонься: де в'язні?

— Але, пане козак, пощадіть мене, в мене молода пані і діти. Будьте такі добрі, будьте такі ласкаві... Я більше не буду йти на ваші землі. Не буду, пощадіть!

— Слухай, капітане, я з тобою не маю часу передиратися, — відповів гостро Сулима. — Кажи, де в'язні?

— Вони там, у підвалі, біля помешкання команданта Маріона. Пане, пошкодуйте мене!..

— Хлопці, зараз же визволіть в'язнів! А ти, капітане, послухай тепер моєї мови: просишся і покликаєшся на молоду жінку, дитину чи дітей. Але скажи мені, що ти колись зробив з тією козачкою на Даниловому зимовнику? Знаєш котрою? Бо ти там був, пане капітане Рожере Блюа, правда?

Капітан поблід ще гірше, ніж перед тим і мовчав.

— А бачиш, що я тебе пізнав і там ти на себе засуд смерті підписав. Ця козачка теж мала чоловіка, який десь у твоєму підвалі конає, а може вже і сконав. І в неї були діточки. П'ятеро було, правда? А що ти зробив з тим найменшим хлопчиком? Не вхопив ти за ніжку і не розбив головки до порога? А що ти з його мамою зробив? І ти ще покликуєшся на свою християнську гідність, а може ти ще скажеш, що ти католик?

— Так, так я католик, простіть, більше не буду, ніколи не буду... Винагороджу, простіть, пане отамане... Пане Сулима, та ж ви папський приятель, помилуйте!..

— Хай Господь тобі прощає, але спокутувати мусиш тут, на землі, за своє безправство! Хто невинну кров пролляв, той мусить своєю заплатити! Вас сюди ніхто не присилав, ані сам уряд не силував. Всі драґуни кріпості — це найманці-жолдаки, і то добре оплачені. Тому кінець вам. Кожному сьогодні буде належна заплата!

Сулима пішов далі, хоч ще далеко за ним неслися благання капітана Рожера й інших. Одначе козаки вже ніяким заявам не вірили. Вони десятки років бачили, як то з ними поводилося польське правосуддя. Найлагіднішою карою в поляків було посадити на паль, не кажучи вже про повідрізувані вуха, носи, руки, ноги, повиколювані очі... І то не за напасть, не за грабунки, насильство, а за те тільки, що хотіли жити вільними людьми на своїй власній землі!

Сулима одначе під карою смерті заборонив мучити винних. “Як винен смерті, нехай умирає, — говорив, — але не вільно над ніким знущатися. За це чекає смерть!”

За той час козаки витягли сплячого Маріона. У його кімнаті знайшли цілий склад вин і горілок. У куточку кімнати знайшли непритомну дівчину з недалекого хутора. Збив її той французький нелюд, бо не годилася на його плюгавства. У підвалі були теж заковані ще кілька дівчат та молодиць, які мали “забавляти” панів драгунів. Їх запорожці одразу увільнили й вислали далеко від замку. Самого Маріона судив М'якошинський. Його обвинувачили не так у командуванні ненависною кріпостю, як у нелюдській поведінці з населенням, головно з жінками.