Розділ «XV»

— Слухай, — каже тоді йому Микита, — тебе засуджено до смерті. А вина твоя — що ти зневажив дівочу честь тої, яку ми знайшли непритомною в твоїй кімнаті. Тут не Франція, ні не Польща, а козацька Україна. А в нас за таке карають смертю!

Маріон хотів ще щось говорити, але козаки відвели його під баштову стіну й розстріляли.

Вся кріпость гула, мов великий ярмарок. Чулися постріли, там зойкали ранені й конали побиті. Тут же вигукували козаки, тріщали замки, валилися стіни, виносилися цілі бочки вина і їх зараз таки розбивано на подвір'ї. Виносили харчі й інші запаси. Цілі купи одежі й інших речей стояли на подвір'ї фортеці. До Сулими підбіг Самосій:

— Пане-отамане, вся залога знищена, всі в'язні вільні, що далі робити?

— Поклич командантів кожної ватаги. Буде коротка нарада.

За короткий час посходилися провідники наступу під велику башту і тут була коротка нарада. Сулима повелів зовсім знищити твердиню, забрати тільки цінні військові речі, всю ж решту спалити, щоб не залишилося каменя на камені.

— Так, пане-отамане, і я таке думаю, — сказав Микита.

— Прошу давати накази і до сходу сонця, щоб з Кодаку не було і сліду! — вирішив Сулима.

Кожний командант зібрав свій відділ і твердиню поділили на четверо. Запрацювали сокири, джагани та молоти. Гармати вивозили на Запоріжжя, мушкети теж забирали козаки до своїх схованок, а всю решту складано на купи й підпалювано. Бухали до неба вогняні стовпи, дим виїдав очі. Запорожці нищили-нищили до основ ненависну будову. Рів, що відділяв кодацьку фортецю від суші, був повністю засипаний. Ще важче було знищити підземні комори для пороху. Тому Сулима наказав вийти усьому війську у степ, а Самосієві — висадити порохівню в повітря. Саме сходило сонце, коли з учорашньої твердині піднісся чорний стовп диму і степом прогомонів могутній вибух. Каміння летіло аж до Дніпра й бухкало у воду. З твердині залишилася повна руїна. Із поритої страшно землі, з-посеред купи каміння й глини підіймався дим обгорілого дерева й усього, що ще могло горіти. Трупів майже не подибано, бо все прикрито вибухом та скинено в рів, який був тепер цілком присипаний.

Залишивши сотню кінних козаків у недалеких плавнях, Сулима наказав відступати на Січ.

Коли вже від'їхали далеко у степ, товариш Сулими Павло Бут (пізніше відомий ватажок Павлюк) каже: “То називається чиста робота!”

— Та коби то був на ній кінець. Тепер треба чекати подальших відомостей і розвитку подій, бо знаю, що Конєцпольський нам тої штуки не подарує і буде на найгірші підступи пускатись, щоб тільки нас у свої руки здобути.

— А я гадаю, що полякам не схочеться нас більше чіпати!...

— Самим то так, але вони будуть використовувати нас, щоб свого доконати. Це їхня система. По лицарському воювати вони не хочуть і не вміють. А передовою зброєю в них є підкуп, брехня й обіцянка, якої ніколи не виконують. Це ви всі найкраще знаєте..

— І правда воно, отамане.

— Коли б наші козаки були мудрі, ми могли б використати для великих цілей цю останню ніч біля Кодака; але трудно покладатися на це. Я ж знаю наших, вони більше дивляться на своє особисте щастя, як на щастя всього козацького народу. А нам тепер послідовно доводиться знищувати всі замки на наших землях, як це зробили ми щойно з Кодаком. І вигнати поляків аж за Віслу. Там де не тільки пан польський, але і хлоп польський живе. А в нас в Україні нехай буде пан і хлібороб козацький, український!

— А може б ми пішли на царську службу? — спитав легенько Павлюк. Сулима на нього похмуро подивився і каже:

— Павле, я вважав тебе за багато мудрішого... Ти знаєш, що то є царська ласка?

— Або що?

— Це батіг і нагайка та тюрма! Я московитів знаю. З ними зустрічався часто і нам, ще доки знищити Польщу, треба взятися до тої татарської орди — Москви. Бо потім буде пізно.